Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Коли це було? Коли в мене був звичайний плівковий фотоапарат. Я готувалась писати «Слугу з Добромиля», і Марина Мнішек, галицька Марія Стюарт, не входила в мої плани. Але Муроване, тобто колишні Ляшки Муровані, були так близько — між Хировом і Старою Сіллю, збоку від траси. І кожного разу, проїжджаючи, я бачила будку зупинки «Муроване». До Добромиля є різні дороги. Основні — це через Скелівку і Стару Сіль. Приїжджаючи зранку на головний вокзал, я ніби грала в лотерею: сідала в той автобус, що був раніше.
Туристи не їздять в Муроване і не пишуть про це у блоґах. Від замку нічого не залишилось, а сама історія Лжедмитрія українців не надто цікавить. В історії Галичини ця авантюра наче анклав окупаційної історії. Через кілька років я жадібно накинусь на книги про війну 1612 року, бо участь у ній брав хтось із Гербуртів, можливо, Ян Щасний. Але й тоді, коли я вийшла з автобуса, щоб йти в Муроване, я знала, що цієї теми мені не оминути.
Інтернету я тоді не мала, тільки дві книжки про Старосамбірщину та пам’ятки історії Галичини, тому інтриґа була. Коли начитаєшся блоґів, статей, часом не хочеться навіть їхати. Але це добре, бо тоді починаєш шукати мимоволі те, що поза кадром.
Було літо, здається, червень. Я вийшла з якоюсь жінкою і стала розгублено, бо не знала, в який мені бік іти. Справа вниз спускалась ґрунтова дорога і на початку її в оточенні здичавілих кущів стояв хрест. Я наздогнала жінку, й ми всю дорогу проговорили, точніше, я намагалася її розговорити. Жінка показала мені, де церква, де замок, тобто його останки, де ще дві церкви, що стоять впритул. Вона не належала до тих, хто геть нічого не знає, просто їй не хотілось сказати щось зайве. А я не знала нічого. То була просто розвідка на місцевості. Про все інше я дізнаюсь потім.
Спершу був гарний будиночок біля вже неіснуючої брами. Можливо, XVIII ст., а далі липова алея, пам’ятка природи, і збоку залишки задушливого темного і зловісного парку. Я пішла навмання і врешті побачила темно-коричневий зуб єдиної стіни, що залишилась, і все заросле бур’яном та кущами. Ото все, що залишилось від замку, де Дмитро просив руки Маріанни Мнішек, доньки самбірського старости Юрія Мнішка. Не дивно, що сюди ніхто не приїздив.
Світило сонечко, пахло травами й квітами. Я всілася на скошеній галявині відпочити, і помалу довкола мене почав змінюватись краєвид. Я сиділа на подвір'ї палацу, чи, може, то була головна зала? Це не так важливо. Я пробиралася сюди через глибочезні рови, рештки стіни були над ровом, значить, це таки була зала, внутрішня частина палацу. У XV–XVI ст. ця місцевість теж належала Гербуртам, але замок збудували Тарло, а на початку XVII ст. тут оселились Мнішки. Юрій Мнішек, батько Марини, був справжнім Мідасом: гроші так і липли до його рук. Однак нічого по ньому не залишилось в Галичині. Жадібність і ненаситність завжди закінчуються руїною.
26 травня 1604 року Лжедмитрій попросив руки Маріанни, можливо, я навіть сиджу зараз на тому місці. Для мене число 26 завжди було фатальним, і в нумерології воно віщує великі тектонічні зсуви. Якби не підтримка Мнішеків, хтозна, чи була б ця авантюра, якій, правда, так і не вдалося змінити цивілізаційний хід історії, бо візантійщина не могла сприйняти західноєвропейські буржуазні цінності. Ось зараз я пишу ці рядки вже у XXI ст., але нічого не змінилось. Та сама візантійщина, ті самі арґументи. Виделка в руці цариці Московської Марини переважила здоровий глузд. На початку XX ст. замок ще був цілий, хоч і розграбований. Але в Першу світову російський генерал, довідавшись, що тут бував Лжедмитрій, наказав випустити двадцять артилерійських снарядів. А кавказька дивізія зґвалтувала всіх жінок в околицях Ляшок Мурованих. Така ось помста.
Хоч замку й не існує, але його контури проступають все одно. Ось тут був канал, що сполучав Стривігор із замком. На горі парк, який створив Мнішек за європейським зразком. Цей чоловік був безмежно амбітним і пожертвував однією зі своїх дочок, яка була спершу романтичною дівчинкою, але під кінець свого короткого життя стала справді королевою. Правда, проклятою королевою.
Восени 2013 року ми, українські письменники, приїхали сюди. Купа людей повела нас показувати руїни. У траві лежав відколотий величезний герб Мнішків, а трохи віддалік нам показали засипаний підземний хід. Потім між двома костелами XVIII ст. — Марії та Йосифа бард Ігор Жук вперше виконав пісню на слова Яна Щасного «Пастуше, пастуше», текст якої я знайшла в «Геркулесі Слов’янському». Муроване для мене як високий звук, що постійно бринить у небі.