Третій рівень. Короткі історії

Таксист став у них за спинами, схрестив руки на грудях.

— Тепер я хочу, аби ви послухали одну історію, — пауза тягнулась, здавалося, цілу вічність. — Історію про мою доньку, яка померла півтора року тому. І про її подругу, яка більше ніколи не святкуватиме свій день народження. Бо саме в цей день загинула моя Оксанка.

— Для чого… — почав Тарзан, але один із хлопців сильно вдарив його по попереку битою.

— Заткнися! — зірвався на крик водій, але швидко опанував себе. — Стояти і слухати! Подруга моєї доньки живе саме там, куди ви хотіли поїхати і наказали мені відвезти вас. Жити там небезпечно. Але ще небезпечніше гуляти одній по вечорах. Особливо це стосується дівчаток, котрим виповнилося шістнадцять років. Моїй Оксанці вже на той час виповнилося шістнадцять. Її подруга відзначала цю дату трьома місяцями пізніше. Для дівчини шістнадцять років — дуже важлива дата. І я відпустив Оксанку в гості. Вона пообіцяла, що подзвонить мені, коли буде збиратися додому, і я заїду по неї. Так спокійніше та безпечніше. Оксана тоді подзвонила мені, як ми й домовлялися, сказала, що виходить і де чекатиме на мене, і попросила: «Не запізнюйся, тату».

Він знову замовк, а Чита ніяк не міг прогнати від себе нав’язливу картинку: самотні дівчатка, які або чекають на когось, або йдуть додому самі в темний час доби, і хвацькі хлопці, обов’язково під кайфом, котрим належить трошки побешкетувати…

— Я запізнився, — глухо промовив таксист. — Не розрахував час. Попросив Оксану трошки почекати, і вона чекала неподалік від будинку подруги, на автобусній зупинці. Я запізнився хвилин на двадцять… Так, точно на двадцять хвилин, — знову пауза. — Коли я приїхав, її вже не було. Я покричав — вона не відгукнулася. Мобільник не відповідав. Подружка підтвердила — Оксана не поверталася. Я не зволікав, викликав копів, і мою дівчинку знайшли вже за півгодини після того, як поліція приїхала. Вона лежала в скверику… За лавкою… Там скверик є… Покидькам вистачило часу, аби зробити свою справу. Ви, подонки, робите свої чорні справи дуже швидко. Але, — знову пауза, — Оксана все ж таки могла б лишитися живою. Слідчий потім пояснив мені: аби я не бігав і не гукав її, все б обійшлося. Ну, вони б зробили, що хотіли, і відпустили її. Та почувши чоловічий голос… мій голос… покидьки з переляку вдарили мою дівчинку головою об край лавки — щоб замовкла. Вони не хотіли її вбивати, просто перестаралися, — пауза, вдих. — Мене мало хвилювало, що той район неблагополучний, що там цілодобово товчуться наркомани мало не з усього міста, такі ось, як ви. Наче мені легше від того, що моя Оксанка — не перша і не остання жертва. Я всього лише запізнився…