Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Але трос тягнув мене, розбовтану в постійному пошуку рівноваги, надто швидко, щоб лишилася надія відпустити його на півдорозі. Переді мною був лижник, і за мною був лижник, і якби я відпустила трос, одразу перекинулася б і позбирала на себе всі їхні лижі й палиці, а я не хотіла накоїти лиха, тож далі трималася.
Проте на вершині в мене з’явилися сумніви.
Бадді впізнав мене за червоною курткою і зауважив моє вагання. Наче вітряк кольору хакі, він рубав руками повітря. Тоді я зрозуміла: він вказує на коридор, що утворився між лижників, які щільно прошивали зигзагами схил. Та поки я зволікала, збентежена, з пересохлим ротом, чіткі білі межі коридора, що розділяв нас, розмивалися.
Один лижник перетнув його зліва, один справа, а Бадді досі крутив розслабленими руками, мов комаха вусиками, по інший бік снігового поля, всипаного мікроскопічними створіннями, подібними на мікробів чи на яскраві гнуті знаки оклику.
Я перевела погляд зі сцени комашиної метушні на краєвид за нею.
На мене дивилося величне сіре око неба, і затягнуте імлистим серпанком сонце зганяло зусібіч неозорі й мовчазні білі простори та вкладало до моїх ніг.
Внутрішній голос наполягав, мовляв, не будь дурною, бережи свою шкуру, відчепи лижі й іди вниз пішки, під прикриттям низькорослих сосен обабіч схилу, — тікай звідти, як невтішний комар. Думка про те, що я можу вбитися, виросла в моїй голові тихо й упевнено, ніби дерево чи квітка.
Я прикинула відстань до Бадді.
Тепер він стояв зі складеними руками, наче врослий в огорожу позаду, — заціпенілий, коричневий, мізерний.
Помалу посунувшись до краю схилу, я врізалася палицями в сніг, відштовхнулась і запустила себе в політ, якого не могла перервати, не маючи ані належних навичок, ані спізнілої волі.
Я цілила прямо вниз.
Пронизливий вітер, досі зачаєний, щодуху вдарив мені в рот і заграбав волосся назад. Я летіла вниз, але біле сонце анітрохи не ставало вищим. Воно висіло над завмерлими хвилями горбів — бездушна точка обертання, без якої не існувало б світу.
Крихітна одухотворена точка в моєму тілі прагнула до нього. Я відчувала, як легені надимаються потоком усього довколишнього — повітря, гір, дерев, людей. Я думала: от що таке бути щасливою.
Я пролетіла донизу, минаючи зигзаги лижників, студентів, фахівців, крізь роки й роки лицемірства, і усмішок, і компромісів — у своє минуле.
Людей і дерев обабіч меншало, наче танули стіни темного тунелю, крізь який я прожогом неслася до незрушної яскравої точки по той бік, до камінчика на дні колодязя, до ніжного білошкірого дитинчати, приспаного в материному животі.
На зубах хруснув гравій, якого набилося повен рот. Горлом сочилася крижана вода.
Наді мною нависало обличчя Бадді, близьке й громіздке, мов збита з орбіти і з пантелику планета. З-поза нього виринули інші обличчя. А за тими вилися роєм чорні цятки на пласкому білому тлі. Клаптик за клаптиком, мовби лінивим помахом чарівної палички хрещеної-феї, старий світ складався докупи.
Долинув знайомий голос:
— Усе було гаразд, доки якийсь чоловік не заступив тобі дорогу.
Люди розстібали мої кріплення, збирали мої лижні палиці, що розлетілися й косо стриміли зі снігу, застрягши кожна у своєму заметі. Ззаду мене підпирала огорожа хатини.
Бадді нахилився, щоб зняти з мене черевики й кілька пар білих вовняних шкарпеток. Його пухка рука стиснула мою ліву стопу, потроху посунулася до кісточки, масуючи й промацуючи, наче в пошуках захованої зброї.
Безпристрасне біле сонце сяяло з небесної височини. Кортіло обточуватись об нього, аж доки зроблюся довершеною, і тонкою, і значною, як лезо ножа.
— Мені треба нагору, — сказала я. — Хочу ще раз.
— Ні, не треба.
Збочений, вдоволений вираз проступив на обличчі Бадді.
— Не треба, — повторив він нарешті з усмішкою. — У тебе нога зламана в двох місцях. Лежатимеш у гіпсі кілька місяців.
Розділ дев'ятий
— Так добре знати, що вони от‑от помруть.
Гільда позіхнула й потягнулася, вигнувши по-котячому довгі кінцівки, а тоді вклала лікті на круглий стіл, занурила обличчя поміж рук і знову задрімала. Жмуток жовчно-зеленої соломи примостився на її чолі, мов тропічний птах.
Жовчна зелень. Їй віщували популярність наступної осені, але Гільда, як завжди, на півроку випереджала час. Жовчно-зелений із чорним, жовчно-зелений із білим, жовчно-зелений зі своїм далеким родичем — пляшково-зеленим.