Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Загальний борг Східної Європи у твердій валюті, який у 1971 році становив 6,1 мільярда доларів, зріс до 66,1 мільярда доларів у 1980-му. До 1988 року він сягнув 95,6 мільярда доларів. Ця цифра не охоплювала Румунію, де Чаушеску виплатив зовнішні борги своєї країни, переклавши їх на плечі своїх багатостраждальних громадян; і вона могла б бути ще вищою, якби не певна свобода ціноутворення, запроваджена в Угорщині в 1970-х. Але її значення було очевидним: комуністична система жила не тільки на позичені гроші, але й на позичений час. Рано чи пізно мала настати необхідність робити болісні та соціально руйнівні економічні зміни.
Пізніше Маркус Вольф, східнонімецький шпигун, стверджуватиме, що наприкінці 1970-х він уже дійшов висновку, що НДР «не спрацює», і він точно був не єдиний, хто так думав. Економісти на кшталт угорця Тамаша Бауера та його польського сучасника Лєшека Бальцеровича чудово знали про те, яким хитким став комуністичний картковий будиночок. Але поки його підтримували капіталісти, комунізм міг триматися. Доба застою Леоніда Брежнєва (як її назвав Михайло Горбачов) живила чимало ілюзій, і не лише у своїй країні. У 1978 році, коли Світовий банк у своєму звіті визначив, що насправді в НДР рівень життя вищий, ніж у Великій Британії, князь Потьомкін точно посміхнувся з далекої могили[451].
Але комуністи розуміли дещо, чого не усвідомлювали західні банкіри. Економічну реформу в Радянському блоці було не просто відтерміновано. Про неї не йшлося взагалі. Як передбачив Амальрік у своєму есеї «Чи доживе СРСР до 1984 року?», комуністична еліта «вважала режим меншим злом, аніж болісний процес його зміни». Економічні реформи навіть найбільш локального та мікро-ефективного характеру мали б негайні політичні наслідки. Економічна система соціалізму не була незалежною сферою — вона була міцно вбудована в політичний режим.
Невипадково на чолі всіх східноєвропейських країн-сателітів стояли літні консервативні опортуністи. У нову добу реалізму Едвард Ґерек у Варшаві (1913 року народження), Ґустав Гусак у Празі (1913 року народження), Еріх Гонекер у Берліні (1912 року народження), Янош Кадар у Будапешті (1912 року народження) та Тодор Живков у Софії (1911 року народження) — не кажучи вже про Енвера Ходжу в Тирані (1908 року народження) та Йосипа Броза Тіто в Белграді (1892 року народження) — були найбільшими реалістами. Як і Леонід Брежнєв, який народився в 1906 році, мав сім орденів Леніна, був чотирикратним Героєм Радянського Союзу, лауреатом Ленінської премії миру, генеральним секретарем та, з 1977 року, головою держави, ці люди зістарилися у звичний спосіб. Їх мало що спонукало рубати гілку, на якій вони сиділи. Вони хай там що збиралися померти у своїх ліжках[452].
Власне той факт, що «справжній утілений соціалізм» був нежиттєздатним і втратив авторитет, не вирішив його долі. У своїй промові під час вручення Нобелівської премії (присудженої за його відсутності) Олександр Солженіцин палко стверджував: «Щойно брехня розвіється, відразливо розкриється нагота насильства — і насильство слабосиле впаде». Але це було не зовсім так. Нагота радянського насильства була розкрита давним-давно — і ще раз оприявнилася під час катастрофічного вторгнення в Афганістан у 1979 році, — тоді як брехня комунізму дедалі більше розвіювалася і розвінчувалася після 1968 року.
Але система ще не зазнала краху. Унікальний внесок Леніна в європейську історію полягав у тому, щоб захопити відцентрову політичну спадщину європейського радикалізму та спрямувати її у владу через новаторську систему монопольного контролю, рішуче зібрану та силоміць утримувану в одному місці. Комуністична система могла безкінечно підгнивати з країв, але ініціатива щодо її остаточного занепаду могла прийти тільки з центру. В історії кінця комунізму дивовижний розквіт опозиції нового типу в Празі чи у Варшаві був лише кінцем початку. Натомість поява керівництва нового типу в самій Москві мала стати початком кінця.
451
Генерал-фельдмаршал Російської імперії, князь Григорій Потьомкін похований у Свято-Катерининському соборі в Херсоні. Тоні Джадт відсилає до так званих бутафорських сіл, створених у 1787 році за наказом Потьомкіна на шляху Катерини ІІ до Таврії, щоб вразити досягненнями імператрицю та представників іноземних держав, які її супроводжували, але насправді села такими не були. — Прим. наук. ред.
452
До того ж, як і сам Брежнєв, вони були серед найактивніших тогочасних споживачів. У ті роки ходив радянський анекдот: радянський лідер показує матері дачу, машини та мисливські будинки. «Це прекрасно, Леоніде, — каже вона. — Але що, коли до влади знову прийдуть комуністи?»