Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Нарцис з Геркуланом вражено перезирнулись. Їх опанувала неймовірна зухвалість.
– Справді, нащо творити собі надію з якоїсь ганебної потвори? – спокійно сказав Нарцис.
– Ти також? – пильно глянув в очи Геркуланові Дій.
Той не встиг ще хитнути головою, як цар уже стукнув ногою на Нарциса.
– Геть же від мене! – І, коли Нарцис поплив в етері на Землю, навздогін кинув: – Моя любов безмежна! Будеш одурений – повертайся!
«Ніколи!» – подумав Нарцис, наближаючись до землі. Була вже ніч. За містом ходила якась людина. Нарцис помітив у неї портфеля і, недовго роздумуючи, прожогом упав у середину, сховавшися в паперах.
Геркулан лишився поміж своїм племенем. Він не то що не захотів з Нарцисом одвідати Землю і впевнитися, що там дійсно сталося щось велике, – просто, виникли обставини! – так дурив себе Геркулан.
Коли ж агенти Дія, що він їх надіслав на Землю слідкувати за Нарцисом, повернулися ні з чим і категорично заявили, що його й сліду немає, а в просторах між Землею й Небом плаває озброєна варта – Геркулан занепокоївся. Але це було один тільки день. На другий ранок він одержав пневматичну пошту, де на бланках Молочарспілки було рукою Нарцисовою написано:
«Дорогий друже. Ув’язнений. Але чую, що жити можна. Прибудь на землю. Твій Нарцис».
Через тиждень іще новий лист.
«Твій Нарцис. Рятуй. Здається повік сидітиму в цьому проклятому портфелі. Чекаю».
Не одкладаючи справи надалі, Геркулан зараз же рішив добутися Землі. Вичекавши, коли зостався сам і зайшло сонце, він склав руки над головою й просто упав у холодну, колючу синь.
Нарциса одшукати було легко.
Тепер, після ріжних неприємностей вони обоє разом ішли вулицею великого міста і голосно, не звертаючи найменшої уваги на вартових, розмовляли як давні друзі, котрі зустрічаються після довгої розлуки.
Розділ IV
…де фарба міняє фарбу, а людина зміняється другою
Повість набирає жвавішого і досить таки заплутаного характеру
Василь Іванович до ранку блукав вулицями, навіть не думаючи піти додому, щоб заснути. Вранці пішов до каррозшуку. Там сказали досить-таки впевнено:
– Зараз ремонт. У вас портфеля викрадено? – заінтересовано запитав рудий міліціонер. – Ви злочинця могли б упізнати?
Коли ж Василь Іванович сказав, що злочинець високий на зріст, у пальті й черевиках, а на голові стриміла панама, міліціонер провів його до одиночної камери і, пошепки заявивши, що зловлено цю ніч, показав йому на двері.
Василь Іванович глянув крізь щілину всередину камери, помітив там у кутку на соломі молодого мужчину в пальті й черевиках, а панама зім’ятою валялася серед підлоги. Ув’язнений непорушно дивився у стелю – з карих великих очей його текли сльози на бліде, розумне обличчя.
– Це поет, каже сам! – шепнув вартовий. – Кажуть, п’яний був.
– Пробачте, друже! – крикнув у щілину дверей Василь Іванович.
– Дайте цигарку! – тихо просив поет. Василь Іванович подав йому свого портсигара.
– Не він, та взагалі нащо це все? – докірливо глянув Василь Іванович міліціонерові в очи. – Нехай пропадає портфель мій! – І вже легко, наче зробив якесь велике й добре діло, пішов на посаду.
Тут його ждала велика неприємність, коли можна так м’яко висловитись.
– Ви довго так будете?
– Як саме? – здивувався Василь Іванович, глянувши в неспокійні очи бухгалтера.
– Маєте шість ластівок!
– Ну й що?
– Вас скоротили, прогули на прогулах і прогулами поганяють! – жодним нервом на лиці не моргнувши, пожартував бухгалтер. – Вас викинули з посади.
– З посади? Викинули? І тепер я без хліба… на вулицю? – скрикнув Василь Іванович, наче зі сну.
Тоді зблід на лиці, похитнувся і, дико зареготавшися, упав на підлогу.
«Швидка допомога» констатувала смерть. Удар.
І помер Василь Іванович, як та муха. Помер так чудно, як тільки може померти ніжна, м’яка людина. Жахнувся дійсності, не міг уявити себе без посади і забув, бідний, що його чистих пів тисячі строго охороняє ощадна книжка.
Словом – помер секретар молочарської спілки, і тільки машиністка Ніна Карпівна одвела очи до вікна і, чи з огиди, чи то з жаху, промовила, затрусившись, наче в пропасниці:
– Брр…
Не встигли ще теплого трупа винести з канцелярії, як увійшло двоє людей, підійшли вони до реєстратора і, запитавши:
– Тут працює Василь Іванович? – запалили цигарки.