Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Геркулан з товаришами стояв біля підойми. Він чомусь почував себе гордим, бо тільки на його заводі могло одбутися те велике, про що говорило майже пів світу. Нараз почувся дзвін. Всі змовкли. На корпус машини виліз старий білий робітник, скинув з себе шапку і тихим, розбитим голосом сказав:
– Любі товариші!
Стало пронизливо тихо. Голос промовця лунко одбивався од заліза.
– Я не хочу згадувати час той, коли в оцих стінах кров братів наших… – і не договорив. Схилив голову, тоді різко махнув рукою і, показуючи на дизеля, скрикнув:
– Нехай це буде вічною пам’яткою про наше велике незабутнє свято! – упав просто лицем на корпус машини й заплакав.
По людях пройшов здавлений гомін. Усі хотіли плакати разом із робітником або кричати так, щоб сама машина здригнулась і запрацювала своїми колесами. Почувалося якесь напруження, здавалося, усі ці робітники крикнуть на ввесь світ свою радість і щастя, щоб небо завалилося, щоб вічно горіло сонце й ніколи не було темної ночі.
Машиніст пустив ток. Дизель спершу здригнувся, засичав, тоді поволі змахнув колесом. Знову замовкли люди. Коли ж велике колесо змішало шпиці, а машина сповнилася ревом і хрипінням, – сила голосів злилася в один згук і далеко ще котилося над заводом величне й дуже «слава!».
– Слава! – кричав Геркулан.
– Слава! – кричали діти.
– Слава! – крикнуло щось над вухом Геркулана.
Він побачив, що до нього з обіймами підходив робітник. Вони обнялися, зійшлися в поцілунку і радісно один в одного на грудях – заплакали.
Машина ревла й стогнала, як той звір, котрого привчили любити й охороняти людей.
А на землю тихо сповзала ніч. У небі запалилася велика зірка, блимнула, тоді допитливо уставилася вниз, на землю.
Це занепокоєний, вічно сумний Нарцис спочивав на високій скелі, одійшовши од рабів, котрі ламали камінь на нового царського палаца. Нарцис довго дивиться на Землю, бачить, як вона весело міняє свою фарбу, – тоді схиляє Нарцис лице собі на коліна, плаче і згадує свого Геркулана.
Остап Демчук
Народився 10.03.1900 р. у с. Княжин на Житомирщині. Закінчив 1924 р. Житомирський ІНО. Друкувався з 1922 р., був членом «Плугу» і ВАПЛІТЕ. Автор збірок оповідань і нарисів «Комнезамчики» (1925), «Верболози», «Очі», «Пригоди на маневрах», «Ювілей» (усі – 1930), «Чудо» (1931), «На соціялістичних рейках» (1932), роману «Чорнозем» (1933), «Повісті про мачуху» (1941).
Писав також вірші, переважно агітки, які друкував з 1924 р. в «Новій Громаді» та «Плужанині».
Помер від ран 19.12.1945 р. у Франкфурті-на-Одері.
Вишневі пелюстки
(Сантиментальне оповідання, або мої мемуари)
Вступ
Я спацирую стежечкою і боюсь ступити твердо. Мені шкода білих пелюстків вишневого цвіту, які я вчора споглядав із зачаруванням – сьогодні вони килимом білим дорогу мені встелили, я по них ступаю. Може, тому, що мій дикий любий вишнячок учора, два дні тому, був укритий суцільними шипахами цвіту – як иній узимку, коли гречці вродити наступного літа, – а тепер його пишна окраса встелила землю (чи не град визирає з трави!), встелила стежечку, що проробив її я поміж переплетених стовбурів вишневих (мій дикий вишнячок і я його не культивую). Може тому, що цілі згустки кисню просочуються через ніздрі, заполонюють рот (куди там, не схопиш усього), розпирають груди – я не можу спати, хоч уже північ.
Плинне повітря тьмянить легені, по жилах перекочується до голови, підхитує ноги, – я спираюсь на стовбура, сідаю на лавочку; вдивляюся в одну крапку, в гущавину вишневу – і так сиджу.
Ах, які перспективи!
Мій вишневий садок, пронизаний у кожній кісточці своїй, у кожній жилочці місячним сяйвом, – безмежний у далечінь (снилось мені? з кіно? чи справді – колись, десь, щось подібне бачив?) – на моїх очах перетворюється в австралійські прерії… далі… далі. Ах! це австралійські прерії – це наш поліський овруцький сосновий ліс…
– Бррр! – одна мить: сон? фантазія, дійсність? – вогкість нічна схопила за плечі – переді мною мій дикий, любий вишнячок.