Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Його облили холодною водою. До скронь поклали оцту й хрін. Машиністка схилилася над ним, намацала пульса, і, слова не вимовивши, сіла за машинку.
Бухгалтер у штрафній книзі до прізвища Василя Івановича добавив п’яту ластівку за «прогули», тоді понюхав тютюну і голосно, дико й нестримано чхнув.
На стіні пробило чотири години…
І найменшої уваги на Василя Івановича. Він лежав під стіною, як дровина, а його обминали службовці і, весело розмовляючи, розходились додому. Один тільки бухгалтер, вичекавши хвилину, коли був сам, похапцем порився у кишенях непритомного, за пазухою і на своє здивовання витяг звідти шифровану телеграму і авіалотерейного квитка під № 275 на два карбованці. Телеграму розірвав і вкинув до кошика, а квитка сховав собі до портфеля і, насвистуючи Марсельєзу, вийшов на вулицю.
На вулиці спалахнув ліхтар. До порожньої канцелярії увійшов сторож з мітлою, спокійно запалив цигарку, але, вгледівши під стіною Василя Івановича, скрикнув з жаху.
Василь Іванович підняв лице своє, рукою поманив до себе сторожа.
– Підведи мене, голова болить! – зміг вимовити, хапаючись за голову.
Сторож боязко підвів його і посадовив у крісло. На здивовання йому Василь Іванович обняв його за плечі і боляче, наче дитина мала, заплакав.
– Проведи мене додому, сам не можу! Ах, який сон страшний! – сказав він і, помітивши свого портфеля на столі, скрикнув!
Тоді схопив його під руки, зіперся на плече сторожеві і, голову низько схиливши, вийшов за двері.
На вулиці перед ними розступалися люди, вдивлялися у бліде лице Василя Івановича і голосно, наче вирок над злочинцем, говорили!
– Де він напився?
– Іди, я вже сам! – сказав сторожеві Василь Іванович. – Спасибі тобі!
Коли дійшов на ріг вулиці, чомусь, сам не розуміючи чому саме, руку сховав собі на грудях і трохи не повалився на камінь.
Його таємницю було порушено незграбною брудною рукою людини…
Можна тільки уявити, що стала б робити людина, бувши на місці Василя Івановича. Не обійшлося б тут без плачу, без крику. Міліція й інші керуючі органи влади були б поінформовані, на завтра у газеті було б уміщено петитом про неможливий, нелюдський вчинок або бандитський напад.
А Василь Іванович тільки зідхнув і поволі подався вулицею. Він уже не міг страждати. Все щастя його, вся радість його була украдена. Був, наче свіжий плід виїдений усередині, сама шкаралупа. Уже не знав, куди йде, – тільки ухо ловило тиху музику, що доносилася з темних кущів скверика.
Там сидів лірник сліпий, незрячими очима дивився на людей, розбитим голосом виводив якусь невідому пісню.
Василь Іванович зупинився перед ним і прислухався. Він не помічав збоку себе нічого. Не бачив, як зідхав спекулянт з Нарєжної, як плакав щасливий юнак, голову свою низько схиливши, і печальними устами посміхалася повія, прислухаючись до лірника.
Лірник співав.
«Колись, давно дуже, ще як не було зла на землі, жили двоє юнаків. Братерською любов’ю споєні, вони пройшли землі далекі, бачили чужі племена й народи, прислухалися до мудрого шелесту гаїв і говорили з вітром бистрим у темних, високих горах.
Так жили брати.
А як смерть прийшла – стали раду вести.
– Станемо, брате, деревами родючими на степу! – каже старший брат. – З наших гілок рясних людина зриватиме овочі пахучі і хвалитиме бога свого під затінком нашим синім.
– Ти старший і слово твоє мудре! – каже другий. – Вислухай же і мене, брате. Глянь кругом і побачиш, що на землі нема недостатку людям. Підніми ж лице своє і побачиш небо вечірнє, чорне й сумне, як вітер осінній у полі. Краще станемо, брате, зорями ясними на небі, вийде тоді людина з печери своєї і буде милуватися нами.
І стали брати на цьому.
На землі радости кінця й краю немає. Народи глянули на небо, з печер глибоких вилазили немічні діди й маленькі діти і дивились у небо, де переливались любов’ю святою дві зірки.
Минали віки, народи руками ніжними зривали стиглий плід з дерев і славили бога свого перед високим, білим огнем.
А в небі раділи брати. Уночі бачили вогонь на землі, бачили, як переходили племена з місця на місце і не було між ними злоби й зненависті.
Так ішли віки, кудись за сонцем.
Одного разу менший брат запитав у старшого:
– Чому сумний? Твоє проміння згасло, а лице змарніло, печаллю й тугою вкрилося?
– Брате, глянь униз, ти побачиш людину під скелею – у неї кров на лиці. Цю людину забила людина.