Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Прийшли вони до церкви, а на ній жито зеленіє, волик прив'язаний на великому мотузищі, тільки вже не той, що був, а одні кістки. Віл здох від голоду і безводдя, а м'ясо з нього поносили гайворони.
Сіли собі обоє під святою матір'ю-церквою. Довго-довго розмовляли: як, куди, до кого їм звертатися, бо церква замкнена і біля неї нікого немає.
Обоє посиділи до вечора. А далі Настя почала плакати: шкода їй стало волика, проклинала гайворонів. Розчулився й Максим.
Сиділи вони, плакали цілий вечір, цілу ніч, й ніхто на них не звернув уваги. Вже цілком вибилися з сил, дуже зголодніли, а свята матір-церква і Господь Бог не озивалися.
Так і довелося їм з порожніми руками, голодним, заплаканим повернутися додому без Божої сториці, без свого волика.
Кинулась Настя до хліва, щоб другого волика нагодувати, напоїти. А волик простягнувся під яслами, лежить здохлий. Настя спробувала підняти його, потягла за роги, а далі як заголосить:
— Максиме, Максиме!
Максим зайшов до хліва, дивиться, а жінка припала до волика і зомліла. Максим піднімає жінку, переляканий, кладе руку на волика, тягне його за вуха і тихо-тихо мовить:
– І цей здох.
Зітхнув гірко, взяв жінку на руки й поніс до хати. Настя опам'яталася, підняла голову, глянула на Максима й питає:
— Максим, де я?
А Максим з жалем і сумом каже:
— Ти, Насте, в своїй хаті.
— А де сториця, котру обіцяла свята матір-церква і сам Господь Бог? Ой-бо сторицю ми дістали від пана Бога!
Довго, дуже довго і тяжко Максим з Настею нарікали на свою нещасливу бідняцьку долю.
Одного разу отелилася у сусідів корова. Та мала вона таких красних близнят, що цілий світ обійди, кращих не знайдеш. Корова була мала й слаба і не могла прогодувати двійню. Сусіди поміркували і вирішили бідному Максимові подарувати теличку. Як задумали, так і зробили. Покликали до себе Максима і Настю та й кажуть їм:
— Коли хочете, ми подаруємо вам одне телятко. Чи ви зможете його вигодувати?
Максим і Настя взяли телятко й щиро дякували сусідам за дорогий дарунок.
Легко чи не легко годували телятко Максим і Настя, але виплекали з нього таку корову, що ніде не було такої.
Тиха і спокійна осінь була тоді, коли Максим ганяв корову пасти в поле. До хвоста корови був прив'язаний червоний шнурочок, щоб, як той казав, не наврочили, бо, знаєте, є такі люди, що мають злу душу: як тільки глянуть на гарну тварину, тварина може загинути.
Ну, й що сталося далі?
Одного разу йшов піп з попадею на прогулянку. Як тільки побачили Максимову корову, зітхнули. Здивовано спитали Максима:
— А чия то корова?
Максим трохи помовчав, а далі відповідає:
— Мені сусід дав мале телятко, тяжко я його годував, та на старість маю корову.
Піп дивився на Максима ласкаво, а серце його лютувало, як у вовка. Тоді й каже:
— Як тебе, небораче, зовуть?
— Максимом.
А піп знову питає:
— А інакше як?
– Інакше зовуть ще вівчарем, бо я пас людських овець. Тепер мої два сини на полонинах живуть, буває, що раз в рік приходять додому.
Піп задумався, як би обдурити Максима й забрати від нього корову, й каже:
— Слухай, Максиме! Ти не хотів би за одну корову мати десять?
Максим видивився на попа й каже:
— А може, пане превелебний, сказали б: сторицею, га? Я вже дав волика святій матері-церкві.
Піп глянув на свою пані, далі на Максима й каже:
— Ми йдемо на прогулянку, а поки повернемося, ти подумай. Як захочеш, то й сторицею дістанеш.
Піп з попадею відійшли недалеко, сіли собі так, щоб Максим не бачив їх, і стали мудрувати, як би добути від Максима корову. Довго міркували, поки пан превелебний не промовив:
— Таки обдуримо старого!
Коли піднялися, щоб піти до Максима, піп пригадав розповідь Максима про те, як його обдурили вже раз. Згадав, як Максим сіяв жито на церкві, тягнув туди волика, як попу довелося самому кістки знімати з церкви.
І каже попаді:
— Ми йому дамо бодай яку корову і письмову запоруку, що Господь Бог через три місяці поверне йому сторицею.
Попадя не згодилася: адже документ може піти в суд.
Піп попадю заспокоїв:
— Я запоруку дам, а через кілька днів украду в Максима документ й порву. Ходім до Максима. Най я стану ослом, коли не обдурю старого вівчаря.
Так і зробили.
Прийшли вони до Максима й домовились, що він дає попові корову, а піп молить Бога, щоб дав Максимові сторицею. А коли Бог через три місяці не дасть сторицею, піп Максимові дає своїх десять корів. Поки що піп дає Максимові одну з своїх корів, яких має сто десять.