Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Казка про попівське залицяння

Жив один чоловік по-сусідському з попом. У того чоловіка була дуже гарна жінка. Так ото завжди, коли б вона не йшла на город до криниці по воду, на поповому городі з'являвся піп і прикахикував їй: «Кхи!»

Жінка про це розказала своєму чоловікові. Чоловік і каже:

— Коли ти будеш іти до криниці по воду і він знову буде кахикати, то закахикай і ти. А коли вже він підійде до тебе і буде проситись на ніч, — пообіцяй. Скажи: «Заходьте, батюшко, сьогодні. Мій чоловік іде з дому на ніч до млина».

От вона йде знову до криниці по воду, а піп уже тут як тут і:

— Акхи!

А вона, та жінка, й собі:

— Акхи!

Піп веселою ходою йде до цієї жінки і, як великий картьожник, думає: «Ну от і підбубнить». Підійшов до жінки і почав ото сокотіти до неї та дивитись на неї масляними очима. А та жінка й каже:

— Ну, коли ваша охота, батюшко, то заходьте. Чоловік сьогодні їде до млина і повернеться, мабуть, аж післязавтра.

А попові ж того й треба.

Увечері, як уже смеркло, заходить піп до цієї молодиці. Походив сюди-туди, посокотів до неї і хоче, щоб вона вже гасила світло, мовляв, що ж дорогий час гаяти. А жінка то сим, то тим, та все відтягує, ніби порається по хазяйству.

А потім вона вже почала збиратись лягати спати, коли це біля порога у дворі почувся голос: «Тпру!» — Це чоловік приїхав додому і починає розпрягати воли.

— Ой, де ж дітись, що робити? — питає піп у молодиці.

— А ви, батюшко, лізьте під ліжко. А коли чоловік засне, тоді я вас випущу.

Чоловік розпріг воли, поприв'язував, зайшов у хату і каже:

— Ху-у-у, ну його к бісу! Так попоносили мене воли! Порвали налигач і віжки, якими були зв'язані мішки на возі. Отам, під ліжком, віжки. Я ось возьму їх, перепочину та знову поїду. — І нахилився, ніби за віжками, під ліжко. Під ліжком й не було віжок, та вони й не потрібні йому були. То він так, щоб витягти звідти попа. Коли нахилився чоловік під ліжко, то ніби здивовано сказав:

— О, а це що таке? А, це ви, батюшко?! — Та й витяг того батюшку за ноги.

— Ну, — каже чоловік, — з тобою, жінко, я розправлюсь завтра, а з вами, батюшко, зараз.

І почав шукати ножиці, щоб відрізати попові бороду і коси. Піп став перед цим чоловіком навколішки, як у церкві перед іконостасом, і просить:

— Що хочеш дам, тільки не обрізуйте, бо ж це ви відрізуєте від мене священицький сан. А що ж я тоді буду робити? — Чуть не плаче та просить. Ну, серце не камінь у того чоловіка. От він і каже:

— У вас, батюшко, грошей багато, а в мене нема — хоч запали. Так ви дайте мені сто карбованців. Це воно буде і ради Христа, і за гріхи. Грошей у вас багато, але більше я з вас не хочу. Ви краще стовчіть до ранку два пуди проса у ступі. Це вам нічого не стоїтиме, — не поспите ніч і все. Коли не дотовчете хоч із миску проса, то все рівно відріжу сан, як його звете ви.