Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Піп вийняв із кармана сто карбованців, віддав чоловікові, а сам почав товкти. Він приклав усієї мочі, а нічну норму виконав. Чоловік заставив, щоб піп просіяв на підрешітку, і коли побачив, що зроблено непогано, просяного ряботиння у пшоні немає, він і відпустив того попа. Тижнів через два чоловік і каже жінці:
— Ану кахикни, як будеш іти до криниці по воду.
Вона так і зробила. Піп якраз був на своєму городі, а вона та:
— Акхи!
А піп замість кахикання тільки скоса подивився, бо й досі боліли ноги у нього. А жінка ніби думає, що він не почув, та знову:
— Акхи!
Але піп не кахикав, а лише запитав:
— Що, хіба вже пшоно поїли?
Бачте, то нічого, що сто карбованців проштрафив, бо хіба вони йому важко дістались. А що стовк пшона, так без привички маркутно. Отак ото його провчив чоловік, анахтемського сина. Пам'ятав він залицяння до нових віників.
Казка про чемного кушніра
Був-то на світі чоловік чемний: учтиво заробляв на кусок хліба, а сам був кушніром. Влітку і взимку працював, влітку шив кептарі, а взимку шкіру виробляв.
Не дивився він на холод, пробивав собі лід і полоскав шкіру. І при такій роботі одного разу застав його цар.
Питає цар кушніра, за яку він плату робить людям роботу, що в такий холод, в зимі, в холодній воді шкіру полоще.
А кушнір відповідає:
— Моя плата невелика, але цим, що беру, добре живу.
Цар далі питає:
— Як же живеш і скільки ж ти плати береш?
Чоловік відповідає:
— За кожен день заробляю і беру вісім грошей, та й не бідую, бо з того два гроші позичаю, два щодень віддаю, два гроші в болото кидаю, а двома грішми сам живу.
Не зрозумів цар добре тієї бесіди, встидався питатися чоловіка. Для того закликав своїх дванадцять міністрів, людей письменних, і наказує, аби йому ту бесіду робітника, за вісім грошей щоденної плати розтлумачили, дає на те тиждень, додаючи, аби старалися з тієї бесіди правду роздобути, що вона значить, властиво, інакше всіх їх дванадцять від свого престолу віджене.
Зрозуміли міністри, що з царем тут не можна зволікати. Пішов кожен міністр тишком-нишком до того кушніра, дають йому кожен по дванадцять червоних, аби правду сказав. Але кушнір цікавий: гроші ховає, а кожному все щось інше розповідає, але істинної правди жодному не сказав.
Минув тиждень, цар раду скликає і тих міністрів за тих вісім грошей питає. Міністри не вгодили, цар розгнівався, але жаль йому міністрів розганяти, та й рад би вже і правду знати. Дає цар наказ, аби того чоловіка силою до палати привели, якби не схотів по добрій волі сам прийти. Але чоловік не противиться, пішов. Тоді хусткою йому очі зав'язали і перед самого царя приводять. Цар питає:
— Чи видиш ти мене, чоловіче? Згадай моє лице, бо інакше скажу тебе стратити.
Каже кушнір:
— Мене нема за що страчати, а твоє лице я не тільки зараз виджу, але його в своїх пальцях по дванадцять раз маю.
Чоловік розложив долоні, і за кожним пальцем було тих дванадцять червоних від царевих дванадцяти міністрів, а на тих червоних було цареве лице.
Здивувався цар, звідкіля у бідного чоловіка зразу зробилося більше як 160 дукатів.
А кушнір тут правди не виявив, а за вісім грошей цілій палаті на раді відповідає:
— Я два гроші з мого щоденного заробітку щодень позичаю, два віддаю, два в болото кидаю, а двома сам живу. Зачував я, царю, що і ти так робиш.
Цар тієї бесіди не може зміркувати і далі питає, а чоловік йому відповідає:
— Два гроші щодень позичаю, бо сина маю, його в школу посилаю, як вивчиться, буде сам що знати і мене на старість годувати. Два гроші щодень віддаю, бо маю старенького тата і стареньку маму, вони мене годували, а тепер я їх годую. Два гроші в болото кидаю, бо маю гарну дочку та й зятя цікавого; тим даю, аби напасті збутися, ті пропадають. А двома грішми з мого щоденного заробітку сам з моєю жінкою чемно живу. Так і ви, панове міністри, робіть.
Цар відправив від свого трону всіх тих дванадцять дармоїдів, а чемного чоловіка на їх місце за міністра прийняв на цілий край.
Казка про чоловіка та Данила-бурмила
Пішов одного разу чоловік у ліс по дрова. А серед цього лісу була поляночка. Якраз посередині полянки і проходила дорога, котрою повинен був іти чоловік. Чоловік сидів на возі та курив люльку. Враз його віз зупинився. Він ніби проснувся, вдарив коня батогом, але той затупцював на місці, настороживши вуха, дивився кудись у ліс. Чоловік зліз із підводи, оглянув поляну. Аж дивиться — на нього суне ведмідь.
— Чого ти тут шукаєш? — запитав його чоловік.