Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
Що робить батькові? Хоч і жаль було йому свого Климку, той все-таки хороший хлопець був, та й синок же, як не є. Та що ж його робить, як він ні лайки, ні бійки не слухає. Ще вб'ють, треба везти геть. Запрягає батько коня і каже Климці:
— Ну, сякий-такий, сідай! Повезу тебе до пана, хай він що хоче, те й робить з тобою.
Посідали вони й поїхали. Їдуть-їдуть, а дорога вже поміж пашнями. Та таке жито гарне: стіною стоїть з обох боків дороги, таке гарне!
Їдуть вони далі, коли бачать: веде чоловік барана на мотузочку. Климка так і засовався на возі:
— Тато, пустіть мене, я отого барана вкраду!
Батько здивувався: як же його можна з рук у чоловіка вкрасти?
— Ну, біжи, волоцюго, однак у тебе нічого не вийде.
Климка зрадів, що батько його пустив, та як стрибоне з воза, та в жито. І побіг понад дорогою, пригнувшись у житі. Біг він, біг — випередив того чоловіка з бараном. Сів, скинув один чобіт і поклав на дорозі, а сам у житі сховався та й сидить. Доходить чоловік з баранчиком до того чобота.
— Ой же й чобіт гарний якась роззява загубила! Та й шкіра гарна, товар — кращого не знайти, та й пошитий міцно та гарно. От чобіт, так чобіт! Взять би, так нащо він мені один здався?
Побалакав-побалакав так чоловік над тим чоботом та й повів барана далі. Тільки той дядько одійшов далеченько, Климка з жита — та за чобіт, та знов у жито, та оп'ять бігом! Знову випередив дядька з бараном і поклав другий чобіт на дорозі, а сам у житі заховався. Доходить чоловік до чобота.
— О, а це другий чобіт! Чого я, дурний, того чобота не взяв — була б оце пара нових гарних чобіт! От же який я дурний! Ні, треба-таки й той узять. Ну, ти, баранчику, попасися тут, а я вернувся та візьму чобіт.
Пішов чоловік назад шукать того чобота. Та тільки він зайшов далеченько, як Климка з жита та до барана, що пасся собі на спориші край дороги, та за чобіт, та за барана, та в жито! Потім він того барана до річки, одкрутив йому голову та й кинув її в річку. А сам сів за кущем та й сидить. А чоловік шукав-шукав чобота — нема, та й годі. Вернувся він до барана, глядь — і барана немає. Бігав-бігав він по дорозі, шукав-шукав — нема барана, та й квит! Коли дивиться: слід у житі протолочено.
— Ох ти ж, Боже мій! Бідний баранчик питки схотів та до річки подався.
Пішов чоловік тим слідом до річки. Дивиться: плава в річці голова бараняча.
— От тобі й напився дурний баран! Не вилізе теперь з річки, треба витягать.
Він же тоді штани й сорочку скинув, та до барана, та як хватить його за роги — аж там тільки голова, а барана й немає. А Климка тим часом з-за кущів схватив штани й сорочку, звалив барана на плечі та хода звідтіля. Біг-біг, догнав батька. Той як побачив — об поли руками вдарив.
— Ну, чекай же, вражий сину! Я й панові розкажу, хай він тебе хоч і вб'є, щоб тільки мої очі не бачили.
Привіз він Климку до пана та й каже панові:
— Оце, пане, привіз вам сина. Що хочете, те з ним і робіть, бо я вже не в силі його вчити уму-розуму. Такий він злодіяка, такий злодіяка, що хай мене Бог боронить! Оце їхали дорогою та побачили чоловіка з бараном. Так він у нього не тільки барана, а й штани та сорочку вкрав, лобуряка такий!
А пан не вірить, що такий злодій може буть. Хоче він все сам перевірить. Одсилає він чоловіка додому, а до себе кличе Климку.
— Ну що ж, Климку. Крадеш, значить?
— Краду, пане.
— Вкрав штани й сорочку?
— Вкрав, пане.
— Вкрав барана?
— Вкрав, пане.
— Он ти який бідовий! Ну, вкрадь же в мене скриню з грішми.
— Вкраду, пане.
Настала ніч. Пан звечора, як лягав спать, поклав собі скриню з грішми під голову, під подушку, та й заснув. А Климка найшов колодку підходящу, пробрався тихенько в панські покої — та до пана. З одного краю колоду підсуває, а з другого скриню витягає. Поки це Климка зробив, пан і не прокинувся.
Вранці пан прокинувся, лапнув рукою — є скриня! А не знає, що то не скриня, а колодка. Радий такий, кличе до себе Климку і питає:
— Ну що, Климку, вкрав барана?
— Вкрав, пане.
— Вкрав штани й сорочку?
— Вкрав, пане!
— Вкрав у мене скриню з грішми?
— Вкрав, пане!
Пан під подушку — нема скрині, тільки колодка лежить.
— Он ти який! Ну, коли так, то вкрадь же в мене коня мого найкращого.
— Вкраду, пане!
Панові вже страшно стало. На ніч біля того хліва, де кінь стояв, наставив пан сторожів.
— Та глядіть же, не пропустіть Климку! Тільки він підходитиме — бийте. Лучче його вбить, а то він мене зі світу зживе.
Стоять слуги, дивляться. А Климка зробив солом'яне опудало завбільшки з себе, вдяг його в свою одежу і, коли місяць зайшов за хмари, як кине те опудало до дверей хліва! Тут сторожі як закричать: