![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Лице Всеслава побіліло од гніву. Цей нестримний чоловік не терпів, коли йому вичитували та ще й прилюдно.
— Ізяслав, отче, — прогримів він на весь принишклий майдан, — хрестом святим присягнув, аби вести перемовини чесно! Ту його присягу ми з сином покутували два роки! А тікати надумавши, Ізяслав підіслав до мене вбивцю, і врятувався я дивом. Я не є боржником Ярославича! Ідіть, отче, з миром, творіть молитву і не лякайте даремно людей. В моєму війську не жони, а воїни!
— На переправі проти Хорсиці могила Святославова! — несподівано для себе вигукнув Вогник на всю міць легенів, — курган, що став притулком блискавиць! І є в ньому сила, що пробудила мене від смертного сну! І вона ж принесе нам побіду, русичі! Мати-Слава вже розгорнула крила й співає про майбутні звитяги!
Всеслав мовив з усміхом:
— Мушу довіряти такому віщуванню, бо віщун буде битись поруч зі мною!
— Ти оточив себе язичниками, княже! — сказав мніх різко, — і віриш брехливим пророцтвам… Я молитимусь, аби душа твоя не пішла на вічну погибель, яка вготована поганам усім!
— Моліться, отче, краще, аби ми половців побили! — пробасив раптом з лави ратників Батура, — нам зараз, аби чоловік міг зброю тримати, а яким Богам він молиться — розберемося опісля.
— Рушаймо! — вигукнув Всеслав дзвінко, — з Богом!
Вогник потиху відстав від кінної лави і під’їхав до ратників, котрі якраз рушали з майдану. Далебор йшов поруч з прапороносцем.
— Віщий!
Юнак зіскочив з коня.
— Іди до комонних, Вогнику, — мовив волхв, і Перунича знову вразило лице вчителя. Далебор наче вже був десь далеко, і лише тіло його йшло з раттю.
— Я лише хотів…, — вимовив Вогник звільна, — адже ви помітили? Отой… мніх так на вас схожий! Просто мара якась!
— А чому б йому не бути на мене схожим? — рівно сказав Далебор, — Я — Далебор Божич, він був Богодар Божич… Ми — сини воєводи вишгородського, Божича Мстислава, і Богодар — мій наймолодший брат. А на старість, Вогнику, родичі дуже нагадують одне одного. Тим більше він теж…рахман. Оце і вся загадка, сину душі моєї. Іди до Всеслава… Бережи його.
— Я хотів би оберігати вас! — вирвалося у юнака, — ви не захворіли, учителю?
— Ніколи не почував себе краще, — озвався Далебор зі звичним спокоєм, — а ти добре промовив на площі, Вогнику. Мати-Слава б’є крилами, і співає про труди наші ратні, і маємо послухати… І прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих Праотців наших… Мати-Слава сяє до хмар як сонце і віщує нам перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Ну, іди ж, Вогнику мій…
Вогник скочив на Білогрива і повернувся до кіннотників все ще затривожений. Та захват перед майбутнім боєм витіснив з його голови усе інше — і дивний погляд Далеборів, і недобрі слова мніха, котрий виявився братом учителя. А перемоги він був певен, бо наставник це передбачив ще на Хорсиці. Юнак поглянув на Перунову корогву і знову відчув силу, що народжувалася в його мозку. Силу небесного вогню…
* * *
В одному з княжих сіл Всеслав наказав узяти коней і роздати їх частині ратників. Князь таки непокоївся: дружинників-войовників йшло з ним мало. Кривичів при боці він мав жменьку, полянських воїнів з тих, хто не загинув на Альті і не пішов за Ізяславом на вигнання, теж було небагато. Ратні ж люди, попри їхнє палке бажання захистити рідні оселі, вояцьку справу знали поганенько. Виняток ставили ті, що свого часу ходили на торків — вони-то і стали кіннотниками. Батура лишився з раттю.
Та провіщене щастя не покидало Брячиславича. Коли військо наблизилось до Переяславщини, вивідачі перехопили гурт людей, вельми схожих на кочівників. Однак, бранці, котрі непогано знали слов’янщину, присягались перед Всеславом, що є торками, союзниками Всеволода Переяславського, і ворогами кипчаків.
— Кипчак — поганий чоловік, лихий чоловік! — роз’яснював вилицюватий чорноокий степовик, уважно придивляючись до князя, — кипчак багато ваших на Альті побив, багато сел попалив! Наше кочовище теж розігнав, жони позабирав… Кипчак орда поділив надвоє — одна пішла на Снов, на Святослава-коназа. Друга, менша — Київ іде!
— Близько вони? — допитувався Всеслав.