Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Бачу, закурив пан офіцер. У тому, що супутник Мельникова офіцер, ніяких сумнівів не було. Спину тримає рівно, стрижений коротко, та й перед цивільним Мельников ніколи б так не бігав. Цікаво, звідки? Або з Києва новий хтось, що прийшов уже після моєї відставки, або, скоріше, зі столиці, бо ж шия біла, У Києві хоч як не бережись, а шия у таке спекотне літо засмагне, а в Петербурзі може і білою залишитися, бо північ же там.
Двигун реве, нас калатає всередині, хоч уже і на дорогу виїхали. А воно ж одне слово, що дорога Три роки тому губернія будувала тут шлях, щоб розвинути торгівлю. Мусили усі рівненько бруківкою викласти аж до Ромен. Та тільки в Отєчєстві нашому дороги така халепа, що губить людей гірше за горілку. Бо Де тільки почнуть дорогу будувати, як одразу туди мало не зі всієї імперії злітаються різні шахраї, які починають гроші тицяти, тільки б узяти підряди. Всі ж ми люди — і ті, хто керує будівництвом, теж. Грошики візьмуть, а потім уже очі треба заплющувати на те, що бруківка погана, покладена ще гірше, а деінде її зовсім немає. Звісно, приймальну комісію провезуть якісною ділянкою — і давай хмелити тиждень, до втрати пам’яті й людського вигляду. Потім оце й торохтимо по таких дорогах, наче тут артилерія била.
До Ромен так і їхали мовчки, а там одразу в готель «Імперіал», найкращий у місті. Піднялися на другий поверх, там номер, біля якого двоє чоловіків у цивільному сидять. Вони-то в цивільному, але виправка військова. Спини тримають рівно, як на параді, та й револьвери з-під піджаків випинають. Побачили нас, двері відчинили і пропустили. Тільки мене та незнайомця, а Мельникова в коридорі залишили.
Увійшли ми до кімнати.
— Почекайте тут, — строго сказав мені товариш Мельникова, невисокий, худий, з серйозним обличчям і помітними залисинами. Я за часів служби навчився вже трохи в начальстві розбиратися і ось по цьому бачив, що ще та гнида Такий буде з тебе жили тягнути і кров пити так, що світ білий зненавидиш і вовком завиєш. І чим більшим начальником буде він, тим гіршим ставатиме. Ото від таких триматися подалі треба, і всі тримаються, штовхають абикуди, частіше за все вгору, тільки б на місці не залишився. От і виходить так, що штабс-капітан Мельников досі на місці, а цей хробак лисуватий уже кар’єру зробив.
Побачив у кімнаті фотель шкіряний, присів. Зручний фотель. Ото сидіти в ньому, кофій пити та свіжі газети почитувати. Аж сміюся сам собі з панських мрій. Роздивляюся навколо. Що сказати, багатий номер, мабуть, найкращий у всіх Ромнах. Оце одна кімната і далі ще, може, не одна. Хата ціла, а не номер. Дорого коштує. Хоча грошики в охранки не свої, а державні, то можна не дуже-то рахувати. Тільки от навіщо я їм знадобився? Нехай коли купчик якийсь чи панок щось там знайти просить, розплутати диво якесь провінційне. А тут же державні люди, та в них сотні людей у підпорядкуванні, але ні, серед ночі пхаються бозна-куди за мною. Навіть не знаю, що й думати.
Тут якраз вийшов той, із яким я приїхав.
— Хто дозволив сісти! — шипить на мене, наче змія отруйна, і очима зиркає так грізно. — Встати, мужик!
Кажу ж, такі більше за все люблять на підлеглих владу свою показувати. Тільки тут поплутав дядько цукор із сіллю, бо ж я мирний обиватель, а не його служка. Сиджу собі, дивлюся на нього.
— Встати! — шипить і аж за револьвер хапається, який у нього під сюртуком.
Ну, добре, підводжуся я, бачу, як він посміхається, наче ящірка на сонці. А я до виходу з номера іду. І бачу, як у нього обличчя витягнулося.
— Куди? — шипить.
— Додому! — кажу я гучно, і аж сіпається він. Мабуть, боїться, щоб хтось за дверима нашу розмову не почув. Але почує, обов’язково почує, це вже точно. — Мало того, що вночі забрали з дому, так ще поводитися так! Я не візник п’яний у поліцейському відділку! І не солдат перед командиром! У відставці я, і дозволу, щоб сідати чи стояти, мені не потрібно! Командуйте підлеглими своїми, а я вже якось сам!
Голос у мене такий, що за потреби й скло у вікнах тремтітиме. Недарма ж у церковному хорі співаю. Отець Андрій, батюшка з Капітанівки, каже, що сам архієрей, коли на храмове свято приїздив, запримітив голосище мій і до Сум запрошував, щоб співав я у кафедральному хорі. Але хутір у мене, куди там до Сум їхати.
— Зупинитися! Я наказую! — аж шипить офіцерик, а я вже до коридора виходжу. Не те щоб дуже вже хотів ворогів наживати, але тут треба одразу дати зрозуміти, як із тобою можна поводитися, а як ні. Щоб знав цей жевжик, що я йому не ванька якийсь.
— Іване Карповичу! — чую я чийсь голос, коли вже вийшов до коридора. Озираюся, бачу чоловіка років за п’ятдесят, високого, худого, у сюртуку. — Поверніться, будь ласка, — каже він своїм приємним голосом, а потім строго дивиться на того дурника, що на мене кричав. — Підполковнику, не забувайте, що ви працюєте з цивільними людьми, то будьте ввічливим!
Той ледь не луснув від хвилювання, а я аж потилицю зачесав. Бо ж таке дурне, а вже підполковник. Так і до генерала недалеко. Ні, щось не те у милому Отєчєстві відбувається, коли такі ниці люди таку кар’єру роблять.
— Прошу, — каже чоловік, який, мабуть, генерал і є, коли он підполковник так перед ним трясеться.
— Дякую, — повертаюся до номера, заходимо в дальню кімнату. Це робочий кабінет: стіл, за ним шкіряне крісло велике, а перед ним кілька стільців.
— Сідайте, — запрошує мене господар і сам не у фотель сідає, а на стілець навпроти мене. Тобто показує, що розмовлятиме зі мною не як начальник із підлеглим, а як рівний з рівним. Розумна людина, хоч і генерал. Сідаю, він дивиться мені в очі, витримує паузу.
— Вас мені порадив полковник Василевський. Пам’ятаєте такого?
— Так точно. У справах служби зустрічався з ним під час відрядження до Великого Князівства Фінляндського.
— Характеризував він вас дуже добре, тому ми й вирішили звернутися, — сказав і знову дивиться. Серйозна людина, по очах видно. — Ми просимо вас допомогти нам в одній справі.
— Та я вже ж не перший рік у відставці. І у вас же штатних агентів цілий натовп, — кажу, а сам відчуваю, як серденько затупотіло. Цікаво йому зробилося. Що за справа така?
— Натовп є, а людей потрібних немає, — зітхає генерал. — Тому звернулись до вас Самі розумієте, якби не було гострої потреби, то не їхав би я з Петербурга до цих Ромен.
Ну, це так, Ромни не Лівадія, куди охоче їдуть.
— А що за справа?
— Треба найнятися на роботу до групи бунтівників і дізнатися про їхні плани, — каже генерал., а я навіть стримуватися не став. Бо хоч справи я люблю, але щоб до бунтівників у кубло лізти, це вже не по мені. Я розслідувати хотів, а не провокатором ставати.
— Пане генерале, я цієї каші на службі наївся, то вже вибачте. Хутір у мене, хліб треба прибирати і...
— Ми заплатимо, — каже генерал.
— Дякую, я й сам собі зароблю. Не ображайтеся, але старий я зі смертю гратися, — підводжуся я, вклоняюся і прямую до дверей.
— Йдеться про безпеку самого государя імператора! — несподівано каже генерал, і тут вже я зупиняюся. Дивлюся на Нього. Він киває. І обличчя серйозне, не схоже, що жартує.
— Самого государя? — дивуюся я.
— І його родини, і всієї держави нашої, рідної Вітчизни. Надважлива справа, тримається в страшенній таємниці, ви — третя людина у всій імперії, яка про це знає. Третя! Іване Карповичу, заради государя ви мусите!
— Ну, заради государя відмовити не можу, — кажу і повертаюся до стільця. І царя нашого я поважаю, але ще більше знаю, що не треба серйозних людей дражнити до краю. Ось приїхали аж сюди, плани на мене мали, то краще не розчаровувати, бо що-що, а життя мені спаскудити вони зможуть.
— Дякую, Іване Карповичу, Іполит Всеволодович казав, що ви справжній патріот, — генерал помітно зрадів. — Отже, згоду отримано, тепер деталі. Бунтівники дали об’яву, що набирають людей на роботу. Вам треба на ту роботу потрапити і подивитися, що там вони готують. Не думаю, що це довго триватиме, тиждень-два, не більше. Зараз їдемо до Києва, а звідти до Одеси.