Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
— Я не зможу побратися з іншим чоловіком, пані Кент, тому що я кохаю Тедді. Але він не кохає мене. Я це чудово знаю. Вам більше нема чого ненавидіти мене.
Вона розвернулась і швидко пішла геть від Пижмової Ділянки. Де ж її гордість, поцікавилася вона в самої себе, гордість «пихатих Мурреїв» — вона так спокійно визнала своє таємне мимовільне кохання. Але в ній більше не було місця гордості.
Розділ 11
Смертельний удар
Коли від Тедді прийшов лист — перший лист за довгий час — руки Емілі тремтіли так сильно, що вона заледве змогла розпечатати конверт.
«Я маю розповісти тобі про дуже дивний випадок, який нещодавно зі мною трапився, — писав він. — Можливо, ти вже знаєш. А можливо, не знаєш нічого і тепер вважатимеш мене божевільним. Я й сам не знаю, що думати. Я знаю лише, що я бачив… або думав, що бачив.
Я стояв у черзі за квитком на пором до Ліверпуля: я мав плисти на „Флавіані“. Раптово я відчув чийсь дотик до свого плеча, озирнувся й побачив тебе. Готовий заприсягтися, це була ти. Ти сказала: „Тедді… іди!“ Я був настільки вражений, що не міг ні говорити, ані думати. Я міг лише йти слідом за тобою. А ти бігла — ні, не бігла, я не знаю, як ти пересувалась, але ти все віддалялася. Як божевільно це звучить. Може, тоді я збожеволів? І все ж тебе там не було, хоч ми й були зовсім близько одне до одного, далеко від натовпу, на відкритому просторі, де ніщо не заступало тебе від мене. Коли ти щезла, я обнишпорив усе довкола й схаменувся, лише коли мій пором відійшов. Я був розлючений і осоромлений через те, що втратив своє місце на „Флавіані“, допоки не довідався про те, що сталося. Тоді я відчув, як волосся на моїй голові стає дибки.
Емілі, ти ж не в Англії? Ти не можеш бути в Англії. Але тоді що ж я бачив у порту?
Що б це не було, гадаю, це врятувало мені життя. Якби я сів на „Флавіан“… що ж, я не сів. Завдяки… чому?
Незабаром я повернуся додому. Припливу на „Моравіані“, якщо, звісно, ти не завадиш мені. Емілі, я чув дивну історію про тебе — щось, пов’язане з Ільзиною матір’ю. Я вже майже забув про це. Будь обережна. Зараз відьом не спалюють на вогнищі, але…»
Ні, зараз відьом не спалюють. Але… Емілі відчувала, що їй легше було б зійти на вогнище, аніж упоратися з тим, із чим вона невдовзі мала стикнутися.
Емілі підіймалася стежиною на пагорб, аби зустрітися з Діном біля Розчарованої Оселі. Того дня вона одержала від нього записку, яку він написав після повернення з Монреалю, просячи її прийти туди, коли засутеніє. Він чекав її на порозі — радісний, щасливий. У ялицевому гаю м’яко щебетали вільшанки, увесь вечір був немовби насичений сильним ароматом якогось бальзаму. Але повітря навколо них було сповнене чужинства, суму й найнезабутнішим звуком у світі — безперервним м’яким плюскотом хвиль біля далекого узбережжя у штормовий вечір. Цей звук нечасто можна почути, але він завжди запам’ятовується. Він навіть скорботніший за звуки нічного дощу із вітром, у яких чується відчай розбитого серця всіх живих створінь на світі. Дін зробив швидкий крок назустріч їй і різко зупинився. Її обличчя, її очі… що сталося з Емілі, поки його не було? Це була не Емілі — ця чужа пополотніла віддалена дівчина у слабких сутінках.
— Емілі… що сталося? — спитав Дін, наперед знаючи, що вона йому відповість.
Емілі поглянула на нього. Якщо збираєшся нанести смертельного удару, нащо намагатися пом’якшити його?
— Я не можу вийти за тебе заміж, Діне, — промовила вона. — Я не кохаю тебе.
Це все, що вона могла сказати. Жодних вибачень, жодної самооборони. Вона нічого не могла вдіяти. Але жахливо було бачити, як з людського обличчя вмить щезає все світло щастя, як воно щезло з Дінового.
Коротка пауза, яка, здавалося, тривала вічність, із незлостивою скорботністю моря, що пульсувала в ній. Тоді Дін так само тихо сказав:
— Я знав, що ти не кохаєш мене. Але зовсім нещодавно ти збиралася вийти за мене. Що відтоді змінилося?
Він мав право знати. Емілі, затинаючись, розповіла свою дурну неймовірну історію.
— Розумієш, — із нещасним виглядом закінчила вона, — якщо я приходжу до нього, коли потрібна йому, крізь простір… я належу йому. О Діне, прошу тебе, не дивись так. Я мусила розповісти це тобі… але, якщо ти захочеш… я вийду за тебе. Я просто відчула, що ти маєш знати всю правду… якщо вже я сама її знаю.