Емілі в пошуках веселки

Тремтячи, Емілі квапливо відчинила двері й зайшла до будиночка. Він був порожнім і, здавалося, чекав на неї. Крізь темряву вона навпомацки пробиралася до сірників, що лежали на коминній полиці, а тоді запалила тонку й високу блідо-зелену свічу біля годинника. У мерехтливому світлі вогника перед нею заблимала приваблива кімната — точно така, якою вони її залишили того останнього вечора. На стінах залишалися Елізабет Бас, якій невідоме було слово «страх», Мона Ліза, яка з нього сміялася. Була тут і Леді Джованна, яка ніколи не повертала свого святого обличчя, написаного в профіль, аби поглянути просто на тебе. Хіба ж і їй було відоме це таємне тонке відчуття страху, яке неможливо описати словами, яке просто смішно намагатися втілити у слова? Прекрасна і смутна мати Діна Пріста. Так, вона знала, що таке страх: це читалось у її намальованих очах у цьому неясному скрадливому світлі.

Емілі зачинила двері й сіла у крісло під портретом Елізабет Бас. Вона чула страхітливий шурхіт торішнього мертвого сухого листя на пляжі просто за вікном. А ще вона чула вітер — усе сильніший і сильніший, і сильніший. Але це їй подобалось. «Вітер вільний, він не в’язень як я». Вона рішуче роздушила в собі непрохану думку. Вона не думатиме про подібні речі. Вона сама скувала для себе ці кайдани. Вона охоче, навіть із превеликим бажанням одягне їх на себе. Їй нічого не лишається, окрім як із вдячністю вдягти їх.

Як попід полями стогнало море! І водночас яка тиша панувала у маленькому будиночку… Дивна, моторошна тиша. Вона здавалася невимовно глибокою. Емілі не наважувалася сказати щось уголос, бо в неї було відчуття, що в такому разі щось їй відповість. Раптово страх полишив її. Вона почувалась омріяно, щасливо далекою від реального життя. Стіни темної кімнати, здавалося, зникали під її поглядом. Картини поволі розчинялись у повітрі. Здавалося, до неї тут не було нічого, крім срібної кулі тітки Ненсі, що видніла зі старовинного залізного ліхтаря — великої блискучої кулі. У ній Емілі побачила відображення кімнати, схожої на сяйливу кімнатку лялькового будиночка, в якій у старовинному високому кріслі сиділа вона сама, а на коминній полиці, неначе крихітна пустотлива зірочка, горіла свіча. Емілі відкинулася на спинку крісла й дивилась у відображення доти, доки з-перед її очей не зникло все, за винятком тієї крихітної цяточки світла у величезному загадковому Всесвіті.