Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
«Не полишай роботи» — дехто міг би подумати, що кожен це розуміє. Та часом страждання і біль розбитого серця не дають нам продовжувати. Тоді ми усвідомлюємо, що ми втратили, й розуміємо, що краще бути проклятими Богом, аніж забутими Ним. Якби Він покарав Адама і Єву бездіяльністю, то вони були б по-справжньому вигнані та прокляті. Не кожна мрія, що може прийти в Едемі, «звідки потоки витікають»[24], зрівняється із солодкими мріями, які навідали мене цієї ночі завдяки тому, що до мене повернулася можливість писати.
О Боже, скільки б я не жила, даруй мені наснагу «не полишати роботи». Лише про це я молю. Про наснагу та завзяття.
25 травня 19…
Любі мої сонячні промені, які ж ви сильні ліки! Я цілий день насолоджувалася чарівливістю прекрасного весільно-білого світу. А вночі я змила зі своєї душі порох у повітряній ванні з весняних сутінків. Я обрала для цього старовинну доріжку, що йде Чарівною Горою, через її усамітненість. Я щасливо крокувала нею, періодично зупиняючись, аби гарненько обміркувати якусь думку чи образ, які приходили до мене, немов крилаті духи. Потім я прокралася до просторих темних полів, де вивчала у свого бінокля зірки. Прийшовши туди, я почувалася так, неначе перенеслася на мільйони миль звідси, у блакитний ефір, і все знайоме мені оточення миттєво здалося мені далеким і чужим.
Але на небі була одна зоря, на яку я не дивилась. Це була Вега з сузір’я Ліри.
30 травня 19…
Цього вечора, коли я була саме на середині оповідання, тітка Елізабет сказала мені, аби я прополола грядку з цибулею. Тож я мусила відкласти своє перо і йти на город. Але щасливі ті люди, які можуть полоти цибулю і водночас міркувати про прекрасне. Це одна з благословенних здібностей — не завжди душею бути там, де працюють руки. Дякувати богам, що ми так уміємо — хто як не вони подарували нам цю можливість? Тож я полола цибулю, а в своїй уяві блукала Чумацьким Шляхом.
10 червня 19…
Минулої ночі ми з кузеном Джиммі почувалися катами. Ми й були ними. Вбивцями дітей!
Це була одна з тих весен, коли проростає рясно кленів. Здається, кожна насінина, потрапивши в землю, починає рости. Крихітні клени сотнями росли по всьому газону, садку та старому фруктовому саду. І, звісно ж, усі вони мали бути вирвані з корінням. Це ніколи не дозволить їм рости далі. Тож учора ми весь день виривали їх і почувалися перед ними такими винними й підлими… Милі крихітні дітки. Вони мали право рости — право вирости великими і величними крислатими деревами. Хто ми такі, щоб заперечувати це їхнє право? Я побачила в очах кузена Джиммі сльози через цю жорстоку необхідність.
«Я часом думаю, — прошепотів він, — що не можна забороняти будь-кому і будь-чому рости. Я так і не виріс — розумово».
А вночі мені наснився страшний сон, у якому мене переслідували тисячі обурених привидів молодих кленів. Вони юрмилися навкруг мене, смикали мене, били мене своїми гілками, душили мене своїм листям. Я прокинулася, задихаючись, ледве жива від страху, але з розкішним сюжетом для нового оповідання «Помста дерева».
15 червня 19…
Сьогодні я збирала полуницю поміж травами, що так солодко пахнуть, на вітряному узбережжі Чорноводдя. Люблю збирати полуницю. Це заняття має в собі якийсь присмак вічної юності. Боги певно збирали полуницю на далекому Олімпі, аж ніяк не принижуючи цим власної гідності. Королева а чи поет могли б схилитися до неї, хоча бідняк робить це значно гарніше, вправніше.
А ввечері я сиділа тут, у своїй милій старенькій кімнатці з моїми милими книгами, милими картинами та милим віконцем з рамою з гарненьких панелей. Я мріяла серед запашних м’яких літніх сутінків, наслухаючи, як у гайку Високого Джона перегукуються між собою вільшанки, а тополі боязко розмовляють про старі, давно забуті події.
Зрештою, світ, у якому ми живемо, непоганий, і люди в ньому теж непогані. Навіть Емілія Берд Стар буває місцями досить милою. Не такою фальшивою, легковажною й невдячною збоченкою, якою вона себе вважає у хвилини відчаю. Не такою самотньою й усіма забутою божевільною, якою вона себе уявляє в білі ночі. Не такою невдахою, якою з гіркотою себе бачить, коли три її рукописи поспіль успішно відхиляють. І не такою боягузкою, якою почувається, думаючи про те, що у липні Фредерик Кент приїде до Чорноводдя.
24
Книга Екклезіаста 1:7. — Прим. перекладача