Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
Емілі, почуваючись так, неначе вона померла й знову ожила, якось вибралася з Розчарованої Оселі й замкнула двері. Хмари розсіялися, й увесь світ був неясним і загадковим у світлі зірок. Заледве усвідомлюючи, що робить, вона звернула свій погляд до моря — крізь ялиновий гай, просторе вітряне пасовище, вирви — до піщаного узбережжя, вздовж нього, немов загнана звірина у моторошному похмурому ледь освітленому королівстві. Море здалеку видавалося сірим сатином, напівсхованим у повзучому тумані, але воно все одно омивало піски, в той час як вона поволі йшла, трохи похитуючись, наслідуючи хвилі. Вона почувалася затиснутою між загадковим морем і величезними темними піщаними схилами. Якби лиш вона могла просто йти отак увесь час, не озираючись і не стикаючись із питанням, яке поставила їй ніч — питанням, на яке не було відповіді.
Вона знала, знала без сумнівів, вагань і жартів, що бачила Тедді і врятувала а чи намагалася врятувати його від якоїсь самій їй невідомої небезпеки. І вона знала — просто і впевнено — що кохає його, завжди кохала, бо ця любов закладена в саму її сутність.
А за два місяці вона побереться з Діном Прістом.
Що ж тепер робити? Вийти за нього зараз немислимо. Вона не зможе жити з такою брехнею. Але розбити йому серце, позбавити його всього щастя, можливого в його житті «не завдяки, а всупереч» — це теж немислимо.
Так, як і казала Ільза, диявольська штука — бути жінкою.
— А особливо, — з гіркотою й презирством до самої себе додала вголос Емілі, — жінкою, яка щонайменше місяць не може збагнути власного ходу думок. Минулого літа я так була переконана в тому, що Тедді більше нічого не значить для мене, що навіть погодилася вийти заміж за Діна. І от зараз, цього вечора повертається ця жахлива здібність, чи то дар, чи то прокляття… Тепер, коли я вже думала, що переросла це, залишила все це позаду.
Півночі Емілі блукала моторошним узбережжям і зрештою, винувато крадучись, прослизнула до Місячного Серпа, маючи єдине бажання кинутися в ліжко й одержати таку бажану порожнечу забуття.
Настали страхітливі часи. На щастя, Діна поруч не було, бо він мав якісь справи у Монреалі. Саме в його відсутність світ жахнула трагедія: «Флавіан» зіштовхнувся з айсбергом. Заголовки газет приголомшили Емілі, неначе її вдарили. Чи був Тедді на «Флавіані»? Був чи ні? Був чи ні? Хто б їй сказав? Може, його мати — його самотня, самісінька мати, яка ненавиділа її так сильно, що Емілі відчувала цю ненависть між ними як щось матеріальне. Емілі досі, не в силах вимовити й слова, морщилася від думки про необхідність звертатися до пані Кент. Однак зараз не мало значення ніщо, крім питання, чи був Тедді на «Флавіані». Вона поквапилася до Пижмової Ділянки. Пані Кент підійшла до дверей. За всі ці роки, відколи Емілі вперше побачила її, вона не змінилася: слабка, потайна, з болісно стиснутими вустами і червоним шрамом, який так спотворював її бліде обличчя. Вираз її обличчя миттєво змінився як і завжди, коли вона бачила Емілі. У її темних сумних очах з’явилися ворожість і страх.
— Тедді був на «Флавіані»? — без церемоній спитала Емілі.
На обличчі пані Кент з’явилася неприємна відштовхуюча посмішка.
— Невже це для тебе важливо? — відповіла вона.
— Так, — Емілі затялась. У її очах з’явився «Мурреївський» погляд — погляд, що його мало хто міг витримати. — Якщо знаєте, скажіть мені.
Пані Кент, сама того не бажаючи, була змушена відповісти, ненавидячи свою співрозмовницю, здригаючись як, подібно до живого, здригається мертвий листок на жорстокому вітрі.
— Його там не було. Сьогодні я одержала від нього телеграму. Останньої миті він не зміг сісти.
— Дякую, — Емілі розвернулася, щоб піти, але це сталося вже після того як пані Кент побачила радість і тріумф, які застрибали в її сірих очах. Вона зірвалася слідом і схопила Емілі за плече.
— Це тебе не стосується, — здичавіло закричала вона. — Тебе не стосується, в безпеці він чи ні. Ти виходиш за іншого. Як ти смієш приходити сюди й вимагати в мене відомостей про мого сина так, ніби маєш на це право?
Емілі з жалем і розумінням подивилася на неї згори вниз. Це бідолашне створіння, чиї ревнощі, подібно до змії, що отруювала її душу, перетворили її власне життя на нескінченну муку.
— Певно, що я не маю жодного права… за винятком права людини, що кохає його, — промовила вона.
Пані Кент дико вдарила рукою об іншу руку.
— Ти… ти смієш казати таке… ти, котра виходить заміж за іншого чоловіка?
— Я не вийду заміж за іншого, — почула власний голос Емілі. Це була чистісінька правда. Декілька днів вона не могла вирішити, що робити, але тепер безпомилково знала, як вона мусить учинити. Це було жахливим, як і кожна річ, яка має бути зроблена. Усе раптово прояснилось і стало гірким і неминучим.