Емілі в пошуках веселки

Я жодного разу тут не писала, відколи спалила свою книгу і впала зі сходів… і померла. А зараз я вертаюся до життя і розумію, що все змінилося, що все вже стало інакшим. І нерідним. І страхітливим. Здається, життя лишилося позаду. Коли я гортаю сторінки й дивлюся на ті веселі світлі записи, я приголомшено запитую себе, чи справді їх робила я, Емілія Берд Стар.

Ніч прекрасна, коли ти щасливий, задовільна, коли тобі боляче, і невимовно жахлива, коли ти самотній і нещасний. Нещастя затьмарює мені розум. Либонь, я ніколи не навчуся відчувати щось наполовину. Коли мене охоплює відчуття самотності, воно забирає у своє володіння мою душу й тіло і стискає мене усією своєю порожнечею та болем, допоки не видушить з мене всю силу і мужність. Цієї ночі я сама. Сама. Кохання не прийде до мене; дружба для мене втрачена; найімовірніше, як я й сама відчуваю, я не можу писати. Я знову намагалась, і в мене не вийшло. Колишній вогонь творчості, здається, догорів до кінця й перетворився на попіл, і я не можу запалити його знову. Я весь вечір намагалася написати оповідання — дерев’яне оповідання, в якому дерев’яні ляльки рухалися, коли я смикала за мотузки. Врешті-решт я розірвала його на тисячу шматочків, почуваючись так, неначе виконала роботу Бога.

Ці останні тижні були найгіршими. Дін поїхав, і я навіть не знаю куди. Він відтоді не писав і, гадаю, не писатиме. Якимось дивним і неприродним здається те, що Дін далеко, а я не отримую від нього листів.

Зараз почуватися вільною занадто солодко.

Ільза пише, що буде вдома весь липень і серпень. Тедді теж буде вдома в цей самий час. Можливо, цей останній факт пояснює мою білу ніч. Мені хочеться втекти перед його приїздом.