Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
Якось увечері вона прослизнула до свого маленького будиночка, щоб побути з ним наодинці у світлі місяця. Яка ж це прегарна місцина! Вона раптово побачила себе в майбутньому: ось вона пурхає з кімнати в кімнату, сміється десь попід ялицями, сидить біля коминку, тримаючи Тедді за руку… Емілі отямилась, приголомшена. Діна, авжеж Діна. Просто вибрик пам’яті.
Настав теплий вересневий вечір, у який роботу було завершено. Вони вже прибили над дверима підкову, щоб відлякувати злих духів, а Емілі саме закінчила розставляти по всій вітальні свічки: крихітні радісні жовті, череваті примхливі червоні, мрійливі блакитні, безсоромні вкриті сердечками та стразами, стрункі й причепурені.
У них вийшло пречудово. У всьому домі панував дух гармонії. Речі в ньому не були знайомі між собою, та заприятелювали від самого початку. Вони не верещали одне на одного, в усьому домі не було жодної галасливої кімнати.
— Нам більше не лишилося що робити, — зітхнула Емілі. — Ми не можемо навіть подумати, щоб іще щось додати.
— Я теж так гадаю, — з жалем погодився Дін. Тоді він поглянув на хмиз і соснові гілки, що лежали в комині.
— Ага, ось воно! — вигукнув він. — Як ми лиш могли забути про це? Ми маємо перевірити, чи гарно в нас вимальовуватиме візерунки димар. Зараз я запалю вогонь.
Емілі вмостилася на канапі в кутку, а коли полум’я розгорілось, Дін приєднався до неї. Даффі розтягнувся побіля їхніх ніг. Його маленькі посмуговані боки мирно здіймались та опускались.
Веселі вогники палали, силкуючись піднятися вище. Їх відблиски мерехтіли на старому піаніно, вони непоштиво грались у схованки на чарівному старому обличчі Елізабет Бас, танцювали на скляних дверцятах шафки для посуду, в якій зберігався вербовий сервіз, вони мчали крізь кухонні двері й вигравали на рядку блакитних і коричневих чарок, які Емілі розставила на комоді, що зараз підморгував їм.
— Це і є домівка, — м’яко сказав Дін. — Вона прекрасніша, ніж я міг навіть мріяти. Так ми впродовж усього життя сидітимемо осінніми вечорами, зачиняючись від таємничих холодних ночей, що приходитимуть з моря… лише ти і я, та ще світло від полум’я і розкіш цих хвилин. Але часом ми запрошуватимемо до себе друзів, аби поділитися з ними шматочком нашої радості та ковтком нашого сміху. Ми просто сидітимемо тут і міркуватимемо про все на світі, допоки не догорить вогонь.
Полум’я поскрипувало і потріскувало. Даффі замурчав. Місяць крізь танок ялинового гілля, крізь вишукані вікна світив просто на них. А Емілі думала — не могла припинити думати про часи, коли вона сиділа на цьому самому місці разом із Тедді. Якась частина її виправдовувалася тим, що вона не думала про нього з очікуванням чи любов’ю. Вона просто згадувала його. Невже, із відразою й жахом спитала вона себе, вона думатиме про Тедді навіть потому як вийде заміж за Діна?
Коли полум’я догоріло й залишило по собі тільки білий попіл, Дін підвівся.
— Вартувало прожити стільки довгих похмурих років, аби зараз переживати ці миті… І, озираючись на все, що було, я готовий знову прожити все це, щоб бути зараз тут, з тобою, сказав він, простягаючи руку. Він притягнув її до себе. Що за мара промайнула між готовими зустрітися вустами? Емілі відвернулася, зітхнувши.
— Наше щасливе літо минуло, Діне.
— Наше перше щасливе літо, — виправив Дін. Але його голос несподівано прозвучав трохи втомленим.
Розділ 10
Видіння у срібній кулі
Одного листопадового вечора вони зачинили двері Розчарованої Оселі й Дін віддав ключа Емілі.
— Нехай побуде в тебе до весни, — сказав він, позираючи на тихі холодні сірі поля, які обдмухував зимний вітер. — До весни ми сюди не повернемося.
Тієї лютої зими звивисту стежку до їхнього будиночка так замело, що Емілі не ходила нею жодного разу. Але вона часто й радісно думала про нього, в заметілях нетерпляче очікуючи весни, життя, нових сил. Ця зима здебільшого була радісною. Дін нікуди не поїхав, а у спілкуванні зі старими паннами Місячного Серпа став таким люб’язним, що вони майже пробачили йому те, що він був Горбанем Прістом. Звісно, тітці Елізабет ніколи не вдавалося зрозуміти більше ніж половину його слів, а тітка Лаура віднесла на його рахунок усі зміни, що відбувалися з Емілі. Як сильно вона змінилася!.. Кузен Джиммі з тіткою Лаурою знали це, хоча жодне з них, здавалося, цього не помічало. Дуже часто в її очах читався якийсь дивний неспокій. З її сміху також зникло щось невловиме. Він не був таким же швидким і спонтанним як раніше. Вона стала жінкою раніше ніж варто було б, із зітханням думала тітка Лаура. І чи було падіння зі сходів у Місячному Серпі єдиною тому причиною? Чи була Емілі щасливою? Лаура не наважувалася спитати. Чи кохала вона Діна Пріста, з яким мала побратись у червні? Лаура не знала. Однак вона точно знала, що кохання не може саме по собі виникнути з тяги до чийогось розуму чи простої приязні. А ще дівчина, яка щаслива зі своїх заручин, не повинна ночами замість сну міряти кроками кімнату. Це було геть незбагненним, враховуючи, що Емілі більше не міркувала над своїми оповіданнями й узагалі не бралася за письмо. Намарне панна Роял надсилала з Нью-Йорка листи з проханнями та роздумами. Намарне кузен Джиммі часом нишком клав на її письмовий стіл «книги Джиммі». Намарне Лаура боязко зауважувала, що шкода щось покидати, маючи у цій справі гарний досвід. Навіть зверхнє твердження тітки Елізабет, що вона завжди знала, що рано чи пізно Емілі це набридне («легковажність Старів, самі розумієте»), не навернуло Емілі знову до пера. Вона не могла писати, не могла навіть знову робити спроби до цього.