Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
— Є новини, товариші, сідайте…
— Від Мундара летів вертольотом, — почав свою оповідь Топанов, коли ми всі розсілися довкола. — Місця гарні… Розвідувальну партію знайшли швидко. Вона розшукує родовища поліметалів у районі хребта Черського. Прилетіли ми рано-вранці, та геологи вже повставали, щось кип’ятили над багаттям. “Де, — питаю, — товаришка Алексєєва?” Провели мене до неї в намет. Виявляється, упала зі скелі Алексєєва саме напередодні мого приїзду… — Топанов замислився. Нам усім стало якось недобре від цього несподіваного повідомлення. — Ну, назад ми летіли разом, — продовжував Топанов. — Про все мене розпитала, прочитала листа. Потім наче заціпеніла, а вже коли в лікарні прощалися, ненароком сказала: “Олексій живий…” — “Чому ви так гадаєте?” — питаю. “Сталося страшне і якось не просто…” — “Не ясно”, — кажу, а сам так і тремчу весь. “Навіщо ця прозора речовина, та ще й тепла, нащо? І багато такого, у що я досі не можу повірити… Це не кінець. Він живий, Олексій, а для мене тим паче…”
Топанов обережно витяг з конверта пачку аркушиків:
— Мені якось не зовсім зручно їх читати. В мене після цієї зустрічі лишилося таке враження, що… — він потер долонею чоло, підшукуючи слова, — що вона має рацію. І, можливо, не зовсім зручно нам читати те, що писав Алексєєв, хоч Ніна Петрівна дозволила…
— Читайте, — квапив Григор’єв і постукував мундштуком об край тарілки з недокурками. — Треба знати… Коли вас не було, Максиме Федоровичу, до нас прибули фахівці з позагалактичних туманностей. Кажуть, ніби ми бачимо розгорнутий ряд якихось туманностей, якихось далеких галактик. Розгорнутий ряд галактик, які старіють, — ось їхній висновок. Відірвати їх від фотознімків неможливо, розмовляють вони тільки мовою зоряної статистики, ми силоміць примушуємо їх їсти, пити й спати. Читайте, Максиме Федоровичу, ми будемо слухати, а якщо є “лірика” в листі — краще її геть…
— Ні, це вже ви читайте самі, — сказав Топанов, передаючи листа Григор’єву. — Тут буде важко визначити, де закінчується лірика й починається наука.
“Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі!” — так починався лист Алексєєва.
— А він поет! — озвався хтось Із присутніх. — Це схоже на романс.
— Ваше зауваження недоречне! — спохмурнів Григор’єв, а Топанов поверх окулярів зиркнув на того, хто говорив, і сказав задумливо:
— Він справді подарував зорі…
— Читайте, Григор’єв! Ми слухаємо! Не заважайте! — почулися голоси.
— “Ні, не квіти! Я дарую тобі зорі! І в суперечці, яка все життя точиться між нами, сьогодні я переміг. З першої нашої зустрічі триває ця внутрішня суперечка, спочатку наївна, лише набагато пізніше вона перетворилася на зміст мого життя. Тоді, на вокзалі, рік тому, я забув принести тобі квіти. В цьому вина моя, адже квіти були навколо, багато квітів, їх так легко було дістати! Підійти і сказати: “Мені букет, он той, з червоними трояндами”… Я не хотів дарувати тобі квіти… Мені не хотілося, щоб букет заступив останні хвилини розлуки, а це ж було б так просто — підійти і сказати: “Мені той, з червоними трояндами…”
Як порадував мене твій останній лист, порадував усім: і тим, що вам пощастило (адже я потай читав ваш звіт, мені його надіслали з Комітету по охороні надр), і тим, що тобі стало не досить моїх порад. Зізнаюся, увесь цей рік я в думці розмовляв з тобою, радився, інколи сперечався, частіше переконував. І зараз мені важко писати цей лист, важко тому, що занадто багато думок назбиралось у моїй голові, я перестрибую від одного до іншого, усе здається важливим, І твердо знаю, що коли опишу всю силу ідей, знахідок і звершень, то в цьому ти навряд чи добереш що-небудь. Мені пригадався той писар із східної казки, який відмовлявся писати листи, коли в нього боліли ноги, — ніхто не міг без його допомоги зрозуміти написане. Чи не зробити й мені, як той писар? Може, ще рано?
Але годі! До діла!
Через кілька тижнів те, що зробили ми, виллється в русло формул і обчислень, стане здобутком усього світу, та вже тепер успіх нашого експерименту осяяв кожен куточок мого життя: головне стало головним, а те, на що пішли часом роки шукань і роздумів, раптово зникло, лишивши по собі майже непомітну сходинку — думку.
Так, від сьогодні стало ясно, що наш дослід вдалий! Пам’ятаєш: “Ми начепим сонця на одежу коханим, накуємо з зірок срібносяючих брошок…” Ти сміялася з цих слів, а я, я дарую тобі мої перші зорі! Вони не такі, як усі, їх не видно, та вони є, вони миготять на зеленому екрані, ми фотографуємо кожну мить їхнього життя, це все ж таки зорі.