Келія Чайної Троянди. 1989-1999
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-012-5
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Келія Чайної Троянди. 1989-1999». Краткое содержание книги:
Ось так. Палає тепер вогонь у грубці, і можна зготувати собі вечерю, яка водночас буде і сніданком сьогоднішнім, і обідом. Вітер за вікном ущух, суцільна темрява стоїть над селом, світяться сусідські вікна. Можна було стати лікарем чи артистом, слюсарем чи офіцером, можна було б жити у багатолюдних містах, або в інших селах, або деінде, але тільки тим стаєш, ким судилося тобі ставати, і тільки себе шукаєш у цьому становленні. Часом здається, наче з тебе живцем здирають шкіру. Часом хочеться бути не-собою, але тієї миті ти не знаєш, що це вищий поклик до того, щоб бути собою сповна. Перлина і мушля не виростають за день чи то рік — перлина, мушля, душа виростають за одне життя. Тому можна сказати, що все життя в муках і стражданнях ми вирощуємо одне-єдине: власну смерть. І тільки тоді душа буде готова, Достигла, досконала.
Тому інколи це називають терпінням. Тому інколи не витримують страждання. Тому інколи здається, що потім нічого не буде. Правильно, не буде: не буде нічогісінько з того, що оточує нас тут-і-тепер, формуючи, утворюючи, створюючи нас. Бог створив людину не за один день. Він створює її за одне життя, і смерть вінчає творіння. «Здійснилося».
1994
Нарешті стало холодніше, у небі — хмари. Вже не витримую в Бахмачі. Тут справді знаходиться якась психологічна «чорна діра», про яку ми не раз говорили. Бо ж, попри наявність чаю і сиґарет, чудових книжок, сякої-такої самотности, зосередитися не вдається. Довше, ніж звичайно, не можу заснути — чай діє, а свідомість, якій не вдалося зібратися довкола власного осердя, працювати відмовляється. Тільки зосередившись — гранично, — можна пити чай; скільки разів переконувався в цьому, а все одно намагаюся перескочити необхідні щаблі поступовости, виконання, ритуалу і одним махом опинитися на вершині. А так не буває — щоб «одним махом». Натомість падаєш, натомість втомлюєшся; замість крил — гирі, хочеш заснути — і не можеш. І так із дня на день.
«Середина літа означала кінець світу», — прочитав учора в Еліаде. Досягнувши піку росту, все починає роз-творю-ватися, розчинятися. Спад? Чи можна це назвати спадом? Тобто чимось негативним — утратою, недостатністю? Адже все вродило. Навіть оце знання. Адже більше немає куди квапитися — більше немає куди рости. Ти виріс, Костику, ти досягнув оптимального зросту; павза — і можна починати неквапливо гинути. «Віра саме в цю довгу фермату», — написав колись нещасний, як і ти, Ніцше. Мріяв понаписувати грубі томи — романи, повісті, новели, вірші, есеї, монографії… Нічого не написав. Життя розчинилось, як розчиняються кристалики солі у воді. «Ви — сіль світу цього». Коли ж він уже нас наїсться? Сіль не має властивостей діаманта. А шкода. І отак тихенько печалячись собі надвечір, продовжуєш спускатися; дорога вгору, дорога вниз — одна і та сама.
Хоча й Ілля сьогодні, але не вірилося — надто вже безнадійною була затяжна спека. І от — гроза по обіді і затяжний дощ, не дуже густий, але ж дощ, справжній, мокрий; і полегшено зітхнули груди, і нічні марення відійшли у безвість небуття. Заварив свіжого чаю, запалив сигарету, сів на порозі, споглядаючи блідо-жовті денні блискавиці і струмені води, прислухаючись до громів, шелесту і плюскотіння, вперше осмислено побачивши жовте листя на бересті і червоний металевий дах сусідської хати; ніздрі жадібно ловили свіжі пахощі живого серпня, вряди-годи подавав голос цвіркун, ластівки ширяли під негустим дощем, і я відчув, що потроху повертаюсь у сюди, у тутешнє.
Читаю щоденники Ґомбровича — думки про недостиглість, невикшталтуваність, яку треба визнати і прийняти як дійсність, реально існуючу тут-і-тепер, відмовившись від марного «наздоганяння» чужого кшталту чужих «окреслених» народів: «Więcej jeszcze: trzeba by wykazać, że wszyscy są taky jak my…» На думку Ґомбровича, наш стосунок до світу мусить принципово перемінитися: «…zadaniem naszym nie byloby już wówczas wypracowanie jakiejś określonej polskiej formy, lecz uzyskanie nowego podejścia do formy jako do czegoś, со wciąż jest przez ludzi stwarzane a nigdy ich niezadawala». Іще: «Chodzilo tu ni mniej ni więcej tylko о przewekslowanie z czlowieka majęcego formę na czlowieka (dotyczy to także narodu) wytwarzającego formę <…>».
Отже, знову «не людина для суботи, а субота для людини». Або, як писав Гессе, «ми лиш глина покірна в руках у Бога, котру ліплять, але не випалюють зроду». Потік форм, уявлюваний як лінійна послідовність, із натяком на можливість поступу до досконалости і з можливістю деградації — задля повноти свободи волі.