Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Молодший лейтенант Попазу обірвав його думку:
— Заходь, друже. Я вже скінчив з цими лобурями. Не можеш уявити, як вони вимотують душу.
Попазу, широкоплечий, кремезний велетень, носив мундир, пошитий з двох солдатських кітелів. Недоладна сива голова молодшого лейтенанта сполучалась з тулубом на диво короткою шиєю.
Глянувши на його невиразне потворне обличчя з чорними вусиками, що приліпились під носом невеличким метеликом, та шию й плечі, можна було подумати, що це якесь недовершене скульптором погруддя. Не менш вражав його голос, гучний, сварливий. Однак досить було зазирнути в його великі сині очі, як неприємне почуття відразу зникало. Попазу був хорошою і чуйною людиною. І, незважаючи на те, що молодший лейтенант від ранку до вечора вивергав громи, лаючись в батька і матір, шофери любили його.
Ось тільки-но він сповідав кількох з них, погрожуючи відправити на передову і віддати під суд. А зрештою, як це завжди бувало, заспокоївся і простив.
— Вимотують в тебе всі жили, чортяки! — скаржився він Улі, витираючи картатою хустинкою своє спітніле чоло. — Шофери, брат, такі вперті. Вже наче й погоджується з тобою, а вийде і робить по-своєму. І не переконаєш його, хоч убий. Поведешся лагідно, лізуть на голову. А станеш суворим, зразу ж підкладають тобі свиню. Аварія — це їхній козир. Акумулятор, свічки, коротке замикання, поршні і все що завгодно. Одразу знайдуть тобі тисячу причин. Ти сердишся, а вони нишком посміхаються. Та хіба ти можеш його покарати? Адже більшість машин — це металевий брухт. Що ж ти поробиш? Між нами кажучи, у мене спритні хлопці. Тільки вони можуть привести в рух оту купу заліза. Ось тому я іноді й прощаю їм окремі витівки… Щоправда частенько гримаю, а то й лайнусь, — хай не думають, що я глухни і сліпий. А коли стомлюся кричати, відпускаю їх. Легше командувати взводом на передовій, ніж маги справу з цими гунцвотами.
— Ой, не кажіть. Не таке то вже щастя. Мабуть, перший-ліпший офіцер-фронтовик охоче помінявся б з вами.
— Напевне, ти маєш рацію! — зітхнув Попазу. — Мені довелося побувати на Східному фронті, в Росії. Вже спробував… І чого тільки не наплещеш у гніві. Але зараз мені не солодко, особливо, коли наступаємо. Начальство тільки й вимагає, щоб усі машини були на ходу, їх не цікавить, чи маємо ми запасні частини. І коли якась затримка в дорозі, кому ж відповідати, як не Попазу? А що довелося пережити оце недавно.
— Чому?
— Стривай, брате. Це ж сталося ще до твого приїзду. Забили одного мого шофера. Невже не чув?
— Та щось базікали хлопці з шифрувального, але я не второпав. Проте вони до пуття не знають…
Молодший лейтенант перехилився через стіл і шепнув:
— Тут уже пахне шпіонажем.
— Невже?
— Коли цим убивством зацікавився другий відділ, то це вже напевне. Все допитувались і допитувались. Один час я навіть думав, чи не підозрюють мене самого. Не знаю, як і стримався, щоб не виматюкатися…
— Значить, вас добряче попомучили. Але зараз, напевне, ви вже спокійні.
— Слава богу! А то вже було недалеко й до божевілля, — чомусь голосно засміявся Попазу.
Щоб догодити йому, Уля посміхнувся й собі.
— Дійсно, неприємна історія, пане молодший лейтенант. Але що ви думаєте самі? Невже водій справді був шпигуном?
— Хто, Пантелімон? За нього я ручаюсь головою.
— Чому ж тоді його застрелили?
— Видно, ти не дуже тямиш у такому ділі. Коли б він був шпигуном, то навіщо його вбивати?
Попазу зміряв капрала тріумфуючим поглядом.
— Вірно! Я про це й не подумав, — наївно мовив Уля.
— Тільки нехай усе залишається між нами. В моїй голові склалась думка, якої я, звичайно, не висловив працівникам другого відділу. Адже в таких випадках краще мовчати.
— Переді мною, сподіваюсь, вам нічого таїтися.
— Та звісно. Ось що я думаю. З усіх їхніх запитань мені зрозуміло, що другий відділ вбачає у вбивстві Пантелімона звичайнісіньку помсту одного ворожого агента іншому. Однак я певен, що Пантелімон не причетний до шпигунства, хоч у мене й нема доказів. Можу погодитись, що його застрелив шпигун. Але яка ж причина? По-моєму, одна-єдина. Мабуть, Пантелімон якимсь чином дізнався про самого агента та його діяльність або йому стали відомі деякі факти, що могли привести до викриття і арешту шпигуна. Тоді той вирішив убити шофера. Мені це припущення здається більш вірогідним, ніж версія про помсту ворожого розвідника. А ти як гадаєш?
— Як ви щойно зауважили, я не дуже розуміюся на цьому. І все-таки мені здається, що ваше припущення ближче до істини. Однак тут важко збагнути одне. Чому Пантелімон не пішов у другий відділ одразу? Можливо, він і не думав цього робити.