Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Бої під Бірзулою і Тульчином
Дня 26 квітня вирушили ми на ст. Бірзула. Проходили села Липецьке, Посіцели та інші, спалені Москалями за повстання. Ввечері прибули в село Точилове, де й розташувалися на ніч. Чорноморців немає. Я вислав патрулі, аби розшукали повстанців. Вони повернулися, не знайшовши їх.
Зачекавши години до 12-ї, вирішив я сам з полком пробувати щастя.
О 3-й годині розпочався бій під Бірзулою. Ворог мав багато піхоти, яка відбивалася з-за будинків та залізничного насипу. Кіннота вже була під містечком, а 2-га сотня встигла вскочити в саме місто. Наші гармати били по станції та по броньовику.
Зразу було видно, що Бірзулу силами однієї кінноти взяти не можна, але я дрочив ворога, аби виманити його в поле. Москалі пустили в рух автопанцерки, одночасно показалася ворожа кіннота, що з шаблями наголо пустилася в атаку, яку прийняли наші тачанки вогнем. Цього було досить — по ворожій кінноті й слід застиг.
Помалу полк відійшов до Точилового, де і заночував. У Бірзулі цілу ніч було чути кулеметну стрілянину. Москалі, як видно, чекали нічного нападу і хвилювалися. Вночі ми одержали наказ просуватись у напрямку Тульчина.
28 квітня на світанку вирушили. Пройшовши 50 кілометрів, стали на і іічліг у с. Коритне. Ще три дні відбувався рух у напрямі Тульчина без жодних пригод.
Увечорі 2 травня полк затримався за кільканадцять кілометрів від Тульчіна, де зустрів Запорозьку дивізію, якій полк був знову підпорядкований. У штабі дивізії відбулася нарада командирів частин, на якій вироблено план захоплення Тульчина. Ворог не сподівався нас у цьому районі, бо Тульчин та околиці були зайняті його таборами.
Застава Чорних захопила ворожий роз'їзд, що їхав по цукор до цукроварні й був неприємно здивований, попавши в наші руки.
Опівночі Чорні запорожці рушили на Тульчин і, не доходячи 5 кілометрів, затрималися в с. Аннопіль.
З травня о 4-й годині ранку полк рушив до Тульчина як резерв Запорозької дивізії. Наша піхота вже вела бій і зайняла Мазурівку — передмістя Тульчина. Батарея Чорних та Алмазівці били по місту. Наша піхота виснажилась і, не зламавши опору червоних, залягла. Прийшла черга і на нас. На рисях у трійковій колоні підійшли до своєї піхоти. Ворог зустрів Чорних кулеметним вогнем, але вже було пізно — шаленим кар'єром полк влетів до міста. На майдані в центрі Тульчина резерви ворога намагалися ставити опір, але були відкинуті спішеними Чорними до цвинтаря, якого ми довший час не могли взяти.
Поручник [Левко] Балицький з 1-ю сотнею вийшов на тили ворога, змусивши залишити камінну огорожу та вийти нарешті в чисте поле. Засурмили "Коноводи, коні!", і тут уже для всіх сотень знайшлася робота.
Більш як 200 трупів лежало на зеленому полі. За всю партизанку ворожа піхота ніколи так уперто не відбивалась, як у цьому бою. Вже виваблені в чисте поле, бились до загину. Був це курінь червоних курсантів із Калуги, переважно комсомольців.
Полк [Чорних] теж зазнав втрат: 3 козаків убито, 11 поранено, 14 коней убито та 23 поранено. Більшість поранень — багнетами…
Заграв сурмач збірку. Полк мав відійти до міста, аби хоч трохи дати коням випочити. В цей час за півкілометра від полку показалася нова ворожа колона піхоти, яка виходила з Тульчина. Нова команда — і полк знову пішов в атаку. Атаку ворог відбив, хоч уже кидав рушниці. Коні так поморилися, що посувалися майже кроком. Треба було, плазуючи шаблею (бити плазом. -Ред.), підбадьорювати козаків, аби додали темпу…
Із Копіївки ворожі гармати відкрили прямим наводом вогонь по Чорних, аби спасти свою піхоту, чим примусили нас відійти до міста. В цьому бою полк здобув 4 кулемети з тачанками і кіньми, багато рушниць, із десяток самоходів, радіотелеграфічну станцію та багато різного майна.
До 3-ї години йшов упертий бій. Чорні билися спішені, хоч того дуже не любили, але треба було дати випочити коням. О 3-й годині дня з боку Вапнярки високо у небі помічено паристі розриви шрапнелі. Це означало, що отаман Тютюнник взяв станцію Вапнярку, а отаман [Олександр] Загродський — станцію Крижопіль і Запорожці можуть відходити, відтягнувши ворожі резерви на себе. Давши так само два гарматні постріли на шрапнелі, почали й ми відходити від Тульчина. Чорний полк прискорив відступ.
У с. Одаївка, що за дві версти від Тульчина, Чорні затрималися на годину, бо показалася ворожа кіннота. Проти неї вислав 3-тю сотню з наказом втягнути її у бій, підставивши під удар полку. Але ворог тримав себе боязко і на вудочку не піддався.
Полк відійшов від доріг. Вилізли на велику гору, з якої було видно Тульчин як на долоні. Ворожі лави, доволі густі, наступали на місто.