Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
10 травня о 7-й годині ранку полк рушив на фронт через Качківку до Вербки. Табори наші лишилися в Качківці. Праворуч чути було бійку, яку вела Київська дивізія. Запорозька піхота наступала і трохи згодом зайняла Вербку. Розпочався бій під с. Вільшанкою, який тягнувся майже до вечора.
Нарешті й нас кинули в бій, бо майже весь день дивилися, як мучиться запорозька піхота. Наші тачанки помчали на лінію піхоти і відкрили вогонь. За ними сотні на ходу розсипалися в лаву. Блиснули шаблі — Чорні пішли в атаку. По хвилині Вільшанка була в наших руках.
Втрати полку: важко поранено козака Соколовського, легко — козаків Ковальчука і Смолярчука. Соколовський по дорозі до шпиталю помер.
Полк заночував у Вільшанці. Наші патрулі весь час перестрілювалися з ворожою піхотою на лінії Трибусівки.
11 травня о 7-й ранку ворожа піхота розпочала наступ на Вільшанку.
Зайнявши височини своїми кулеметами, Чорні прийняли бій. На відтинку полку і Запорозької дивізії ворога відбито кулеметним і гарматним вогнем, але Київська дивізія, збита [з позицій], відходила на Ямпіль.
Чорні запорожці за наказом штабу дивізії почали відхід на Вербку. Не доходячи до цього села, полк отримав новий наказ — іти назустріч ворожій кінноті, що із села Кетроси посувалася на с. Казенне. Раніше туди вже направлено полк Кінних запорожців.
Як видно, ворог прийняв нас за своїх, бо сміливо наближався. Ворожа кіннота в 400–500 шабель та батарея з 4 гармат. Послав відразу до командира Кінних запорожців [Івана Литвиненка] свого ад'ютанта сотника Бугаріна із проханням, аби підтримав нас, як заатакуємо, бо ворог майже идвічі сильніший.
2-й курінь Броже, розсипаний у лаву, стояв за могилою, на якій очікувало бою 4 наших кулемети, знятих із тачанок, а 1-й курінь у колоні по гри [розмістився] за 2-м. Про всякий випадок, аби не почастувати своїх, пислав я трьох козаків із наказом, щоб по виявленні ворога відскакували В бік, а не на кулемети.
Від червоних відділилося четверо вершників і галопом зближалися до нас. Ми з напруженням чекали наближення. Нарешті почулись глухі постріли, й один большевик злетів з коня. Козаки погалопували вправо й очистили передпілля. Це було гаслом для кулеметів, які били на 600 метрів. Коли кулемети замовкли, на мою команду вийшов із-за могили 2-й курінь і по хвилині перейшов у кар'єр. Тут же за ним пішов і 1-й…
Ворожа кіннота не прийняла удару на шаблі, а, збившись у безладну купу, почала втікати. Два кілометри гнали її бездоріжжям аж до болота, перед яким почулися крики комісарів:
— Стой, таваріщі!
Та червоні, як видно, вважали за краще згинути в болоті, ніж під шаблями Чорних. Правда, ворожі кулемети відкрили вогонь, та було вже запізно, бо Чорні доходили. Большевицька гармата навіть дала два стріли картачами, але й це не допомогло — комуністи вже падали під шаблями козаків.
На жаль, болото виявилося не таким вже і страшним. Більшість Москалів завдяки добрим коням проскочили, врятувавшись від наших шабель.
Здобич була знаменита: 4 гармати, 4 скрині з набоями, все це з кіньми, 6 кулеметів на тачанках та 25 возів, навантажених сідлами, набоями та іншим добром. Понад 200 коней потрапило в наші руки.
Від полонених довідалися, що полк щойно прибув із Врангелівського фронту, де уславився в боях. Командира полку, донського офіцера, зарубав командир 3-ї сотні [Зуб], така ж доля зустріла і [червоного] ад'ютанта, якого зарубав хорунжий Редька.
Майже весь полк переслідував ворога. Я зі своїм почтом залишився при здобичі. Не минуло й півгодини, як з найближчого села Кетроси почали збігатися селяни — як вороння на падлину. З їхньою допомогою всі гармати та скрині з набоями витягай з болота; як нагороду віддав їм усе барахло з возів.
Над'їхав і командир кінного полку [Іван Литвиненко], який зажадав половини здобичі, на що я охоче згодився. В тому часі повернувся полковий ад'ютант [Бугарін] і доповів, що полковник Литвиненко з полком не брав участі в атаці. Командири його сотень просили дозволу підтримати [Чорних запорожців]. У відповідь почули: "Хай Чорним наб'ють спину, а ми подивимось!"
Три гармати, дві зарядні скриньки й увесь табір вивезено в запілля, а до решти не вистачило коней — частину тварин було поранено та перебито нашим кулеметним вогнем. Послав [козака] на нашу батарею і до табору, щоб дали коней.
У той час показалась піхота з кіннотою на горбах, що йшли прямо на Кетроси. З того напряму міг бути тільки ворог. Полк ще не повернувся з переслідування, і біля мене крутилося зо два десятки козаків. Ставити опір не було з чим. Вирішив забавитись у гармаша. Відкрив вогонь із гармати, яку ще їй вивезли. Серед козаків двоє вміли наставити стрілків "НА УДАР".