Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Захоплено величезну здобич: набої, рушниці, гармати, інше військове майно, якого Українська армія гостро потребувала. Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з юків навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви і скрізь, куди тільки можна. Всюди чути:
— Ну, тепер тримайтесь, товариші! Годі вам стріляти, а нам дивитись! Козаки мов переродились, такими певними себе давно вже не були. О 5-й годині вечора полк підійшов до Бугу і поромом переправився на другий бік. Пройшовши 25 кілометрів, стали на ночівлю в с. Зброжківці.
Бій під Вознесенськом виграно завдяки кінноті, але відразу ж групу було розформовано, бо піхота без своєї кінноти не має жодної бойової вартості. Приклад: Збірний запорозький полк, який складався з 9 бувших полків і мав до 400 людей, міг виставити тільки 250 багнетів. Те саме було в інших дивізіях — без своїх кінних полків вони були тільки куренями, і то слабенькими.
Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2000 шабель прекрасної кінноти, яка за доброго командування стала б такою поважною силою, що большеиики могли протиставити їй тільки армію [Семена] Будьонного. Генерал І Михайло] Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проектом, ллє командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати командирами слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості пилити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці…
"Звичайно, ми порубали їх"
22 квітня полк [Чорних] — у розпорядженні штабу армії, але наказів і денних звітів від штабу не одержано. Послав я нових зв'язкових, аби довідатися, в чому справа. О 2-й годині ночі вони повернулись і доповіли, що в м. Святотроїцькому, де стояв штаб армії, нікого немає, штаб вирушив день тому. Вислав роз'їзд з'ясувати, що сталося зі штабом армії.
О 5-й годині ранку повернувся роз'їзд і доповів, що містечко зайняте Москалями, з якими мав перестрілку. Двоє коней і один козак поранені. Селяни, що з підводами були під військом і повертались додому, казали, що Одеським шляхом до Ананьєва суне московська піхота. Всі шляхи закриті, ми в оточенні. Лишалося вертатись на Вознесенськ. Через 5 км полк з'їхав у яр, бо назустріч йшли червоні — колона до тисячі піхоти при двох гарматах. Не доходячи до нас, Москалі повернули на Святотроїцьке. Кортіло мені заатакувати, але нас зв'язував величезний обоз, який полк тягнув за собою, та до трьох десятків козаків, що були на возах.
Давши можливість червоній піхоті відійти на кілометр, полк пішов услід, потому звернув зі шляху і пішов рівнобіжно з ворогом страшенно покрученою балкою. Шлях неможливий, бо весь час доводилося то дертись по страшній кручі вгору, то спускатися вниз. Давно вже полк не мав такого огидного шляху. Пройшовши із ЗО кілометрів, стали ми на спочинок на малому хуторі. Виявилося, що він лежить усього за 7 кілометрів від Святотроїцького… На шляху показалося кілька повозок і екіпажів. Наказав 2-й сотні довідатися, що за "звірі". Сотня з місця розгорнулась у лаву і пішла кар'єром. На возах сиділи червоноармійці, а в екіпажах — комісари, які при зближенні козаків загукали:
— Таваріщі, зачєм ви здєсь шляєтесь, наши уже давно прашлі!
Почувши у відповідь лайку, один із них піднявся і почав кричати:
— Что ви себе пазваляєте — я камісар!
Звичайно, ми порубали їх. На хуторі заночували.
24 квітня о 3-й годині ранку наш сурмач заграв "сідлання коней". Майже одночасно по той бік яру, на хуторах, почувся сигнал збірки. Патруль доповів, що ми ночували на хуторах із червоною піхотою…
Рушили далі. Весь час чути гарматну стрілянину в бік Ананьєва.
О 2-й годині біля ст. Жеребкове перейшли залізницю та надвечір у селі Гвоздавка нарешті наздогнали своїх. Зв'язавшись зі штабом Волинської дивізії, довідались, де стоїть штаб армії. Для зв'язку вислано старшинський патруль. Заночували разом із Волинцями, які виявили гостинність, поступившись нам половиною села.
25 квітня о 2-й годині дня привезли наказ зі штабу армії: полкові наказувалось вирушити до м. Ананьєва. Виявилося, що штаб армії, виходячи зі Святотроїцька, послав наказ полкові, та зв'язковий потрапив у руки ворожого роз'їзду, але відбився і два дні блукав по степу поранений. За цей час уся армія мала два дні бою і розбила три ворожих групи. Один тільки полк Чорних запорожців не взяв у цих боях участі й не розділив слави, що її добула вся армія.
Увечері полк одержав наказ взяти ст. Бірзула з допомогою піхоти Чорноморського [повстанського] загону, який мав прилучитися до полку в с. Точилове.