Навколо Парнасу: Літературні бувальщини
- Автор: Артемчук Ігор М.
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00317-3
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Навколо Парнасу: Літературні бувальщини». Краткое содержание книги:
Н 15
Цікаво розповідав про Вишню відомий український артист Ю. В. Шумський:
— Зустрічаю якось його — біжить щодуху, тільки й встиг кинути: «Поспішаю, треба одного негідника за вухо на сонце витягти». Через кілька днів знов зустрічаю — теж кудись мчить, каже: «Треба спішити одному чоловікові бідолашному помогти». І скільки не здивував його — мало не щоразу поспішав комусь чимось допомогти.
Його знали всі. Йому іноді кланялися на вулиці незнайомі люди, на зустрічі з ним приходили з навколишніх сіл за десятки кілометрів. Коли де-небудь створювалась якась нестерпна ситуація і її важко було подолати, просили: «Пришліть нам Вишню!» Коли хотіли вплинути на того, хто чинив що-небудь недопустиме, казали: «Ми поскаржимось Вишні». І це впливало більше за всі інші погрози.
ЯК НАЗВАЛИ РЕСТОРАН
Степан Олійник згадував такий випадок Поїхали якось перчани до Дніпропетровська на читацьку конференцію. Після зустрічі з читачами пішли вечеряти в новенький ресторан, який лише позавчора відкрився. Місцеві керівники Харчоторгу довго сушили голову, як цей ресторан назвати. Замовили, кажуть, для вибору три вивіски. Нарешті зупинилися на назві «Ренесанс».
Жартуючи за столом на цю тему, Павло Михайлович покликав представника адміністрації.
— А що воно значить — оте «Ренесанс»? — запитав лукаво.
Той відповів, що саме про це вони завтра розмовлятимуть на летучці. Потім порадив звернутися до їхнього директора, дуже культурної людини.
Мабуть, адміністрація довідалась, хто так цікавиться «Ренесансом», бо сталося несподіване: поки письменники вечеряли — вивіску поміняли. Від того вечора й понині зветься той ресторан «Дніпро».
БЕЗ ПЕРЕКЛАДУ
Мудре й дотепне слово Остапа Вишні проникає в серця навіть тих людей, які не знають української мови. Письменник Євген Кравченко пригадує війну, фронт. Якось після бою до них завітала група артистів. Один із одеських акторів на закінчення концерту прочитав славнозвісну «Зенітку». І хоч українців було кілька чоловік, солдати — росіяни, білоруси, грузини — реготали на повні груди й схвально вигукували: «Вот дает по фашистам!»
ВИШНЯ У ТРАМВАЙНИКІВ
Влітку 1944 року працівники Київського трамвайного депо влаштовували у себе в клубі літературний вечір, в якому брав участь Остап Вишня.
Його попередили: «Вам доведеться рівно о сьомій годині під'їхати до пам'ятника Богдану Хмельницькому, а ми будемо чекати...»
О сьомій годині Вишня був на площі. Раптом з трамвая, який проходив повз нього, почулися пронизливі дзвінки... Водій висунувся з вікна:
— Павле Михайловичу, я за вами.
Вишня зайшов у вагон. Він був тут єдиним пасажиром.
Отак вони їхали, минаючи всі зупинки, і опинилися біля Клубу трамвайників, де на письменника вже чекали з квітами.
...Проводжали його ще палкіше, ніж стрічали.
Павло Михайлович подякував за увагу до себе і сказав:
— Маю невеличке прохання — сюди ми поспішали, тому не спинялися на зупинках, а тепер маємо час! І нехай у наш вагон сідають всі, кому потрібно!..
УСПІХ ДЖОНЬКИ
Одного разу Остап Вишня повернувся зі школи, де був на зустрічі з учнями, і весело, збуджено розповідав:
— Найбільше враження на учнів справив не я, а песик Джонька. Він, як виявилося, побіг слідом за мною і заховався під столом президії (скатертина з кумачу була майже до підлоги). Поки я читав гумореску, песик сидів тихо. Коли ж школярі почали мені аплодувати, він вискочив з-під столу, став біля моїх ніг і почав голосно гавкати, захищаючи мене від публіки. Ото був фінал! Ніколи такого в мене не було! Віднині братиму на виступи Джоньку — успіх буде забезпечений!
ЯК ВИ ПИШЕТЕ
(Із спогадів Сергія Воскрекасенка)
Остап Вишня розповідав безліч веселих історій із свого власного життя. Якось він розповів смішну новелу з серії «Як я працюю».
— Сидю, пишу. На столі дерев'яна миска з самосадом... Кручу-верчу одну «ковпаківку» за другою. Повна хата диму Полапки дійшов до третьої сторінки. А потім сюди — лап, туди — гульк! А де ж дві перші? Виявляється, я скурив їх, поки писав третю. Ось що таке справжнє натхнення!..— І сміється по-дитячому чистим заливчастим сміхом.
На читацьких конференціях його завжди просили:
— Розкажіть, як ви пишете.
— Отак і пишу. Сідаю до столу, розгладжую руками папір, щоб гладенький був... Ставлю під певним градусом ручку-самописку, а вона вже сама... та таке виробляє, що я від реготу аж за боки беруся...