Маха гола

Митець попрямував у останню студію — вона єдина заслуговувала назви «студія», бо працював художник лише у ній, — і побачив там Котонера. Друг сидів у монастирському кріслі, що аж прогнулося під тягарем опасистого тіла. Руки його лежали на дубових бильцях, гладке черево випинало з-під розстебнутої жилетки, голова була втягнута в плечі, червоне обличчя зрошене краплями поту, а очі закочені — богемник геть розімлів від ситої їжі й тепла, що струмувало від величезного каміна...

Котонер був старий, сивоусий і лисий, але його рожеве лискуче обличчя променилося дитячою свіжістю. Від нього так і віяло духом доброчесного старого парубка, який любить лише добрі харчі і для якого найвища втіха — смачно попоїсти, а тоді подрімати, наче ситий удав.

Жити в Римі йому обридло. Замовлень ставало дедалі менше. Папи жили довше, ніж біблійні патріархи, а хромолітографічні портрети найсвятішого отця складали Котонерові нищівну конкуренцію. До того ж він постарів, і молоді художники, що приїздили вчитися до Рима, його не знали; то були похмурі юнаки, які дивились на старого богемника як на блазня і забували про свою поважність, тільки щоб поглузувати з нього. Відлуння тріумфів Маріано, там, на «землі предків», долинуло й до Котонера, навіявши йому думку переселитися до Мадрида. Життя всюди однакове. У Мадриді в нього також знайшлися друзі. І він став жити тут так само, як і в Римі. Безтурботно гайнував час і, попри своє скромне становище ремісника від живопису, іноді раптом відчував потяг до слави, ніби прагнув зрівнятися у мистецтві зі своїм знаменитим другом.

Котонер знову почав малювати пейзажі, але не досяг більшого тріумфу, ніж простодушне захоплення праль і мулярів, які збирались перед його мольбертом на мадридських околицях і перешіптувалися між собою, що цей сеньйор із приколотою на лацкані кольоровою планочкою — свідченням різноманітних папських відзнак — мабуть, велика цяця, один із тих художників, про яких пишуть у газетах. Завдяки своєму авторитету, Реновалес домігся для друга двох заохочувальних премій на Виставці, і після цієї перемоги, розділеної з юнаками-початківцями, Котонер облишив честолюбні мрії і вирішив, що тепер може відійти на спочинок, вважаючи свою життєву Місію завершеною.

У Мадриді йому жилося не гірше, ніж у Римі. Ночував він у домі одного священнослужителя, з яким спізнався в Італії, супроводжуючи того в мандрах по ватиканських установах. Цей капелан, що служив в одній із контор Руоти — верховного суду католицької церкви, — вважав за велику честь дати притулок художникові, пам’ятаючи про його дружбу з багатьма кардиналами і думаючи, що він у близьких взаєминах із самим папою. Вони домовилися, що Котонер платитиме певне комірне за надане йому житло, але церковник не квапився вимагати плату: він збирався замовити пожильцеві на ту суму кілька картин для черниць, у яких був сповідником.