Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Реновалес ставився до свого учня як до рідного сина; можливо, причиною такої симпатії був контраст між грубою простакуватістю маестро і делікатною вдачею цього dandyЧепурун (англ.). від живопису — завжди гречного, завжди люб’язного. Сольдевілья мав звичай у всьому радитися з учителем, хоча й не дуже зважав на його поради і завжди робив по-своєму. Коли він хотів принизити когось зі своїх товаришів-художників, то висловлювався з витонченою ядучістю, з чисто жіночою ущипливістю. Реновалес сміявся з його зовнішності та звичок, сміявся і Котонер. Це була порцелянова статуетка — завжди блискуча, без жодної на ній порошинки; здавалося, його щойно вийняли з шафи. Що за художники тепер повелися! Й обидва старі живописці починали згадувати про свою бурхливу й безладну молодість; про безтурботне богемне життя, про довгі бороди та широченні капелюхи. Згадували, до якої екстравагантності тоді вдавалися, щоб вирізнитися з-поміж простих смертних, утворити власний, окремішній світ. Реновалес і Котонер сердилися,%немов бачили перед собою віровідступників, коли дивилися на художників «останньої випічки» — ґречних, стриманих, нездатних на безумства юнаків, що наслідували вишукані манери вельможних нероб і були схожі на державних чиновників, на службовців, які пишуть пензлем.
Щойно привітавшися, Сольдевілья став захоплено вихваляти вчителя. Він був у захваті від портрета графині де Альберка.
— Це просто чудо, маестро. Найкраще з усього, що ви досі створили... а портрет ще ж далеко не завершений.
Похвала улюбленого учня зворушила Реновалеса. Він підвівся з крісла, відсунув ширму і витяг насеред студії мольберт із великим полотном, поставивши його так, щоб на картину падало пряме світло, яке проникало знадвору крізь велике вітражне вікно.
На сірому тлі, у гордій поставі красуні, яка звикла, щоб пою захоплювались, стояла дама — вся в білому. Оздоблений діамантами капелюшок із перами, здавалося, тріпоче на її золотих і пишних, мов лев’яча грива, кучерях; під шовковим мереживом декольте зухвало випинали чашечки тугих персів; руки були в довгих, вище ліктя, рукавичках, — одна тримала розкішне віяло, а друга притримувала темний, оторочений червоно-гарячим атласом плащ, що зісковзнув з оголених плечей і, здавалося, ось-ось упаде додолу. Нижня частина постаті, ледь намічена чорними вугільними рисками, чітко вирізнялась на білому полотні. Обличчя було майже домальоване, і на трьох чоловіків дивилися гордовиті й холодні очі, але їхня холодність була вдавана, бо в глибині тих зіниць принишкли могутні пристрасті, затаївся пригаслий вулкан, що в будь-яку мить міг вибухнути.
Ця висока і струнка дама з чарівними жіночими округлостями була в самому розквіті другої молодості і вочевидь утішалася всіма вигодами свого високого становища, у кутиках її очей залягли зморшки втоми.
Відкинувшись у кріслі, Котонер дивився на графиню з незворушністю доброчесного старого парубка і говорив про її красу спокійно, почуваючи себе в безпеці від будь-якої спокуси.
— Атож, це вона. Ти розгадав її, Маріано. Вона як викапана... О, це була знаменита жінка!
Реновалес аж ніби образився.
— Не тільки була, а й є, — мовив він майже сердито.
Котонер не вмів сперечатися зі своїм кумиром і поквапно докинув:
— Графиня справді жінка чудова, на диво гарненька й витончена. Кажуть, ніби вона ще й має якісь таланти і нездатна мучити чоловіків, що в неї закохуються. Ох і натішилася ця дама в своєму житті!..
Реновалес знов розсердився, ніби слова друга зачепили його за живе.
— Ну-ну! Усе це брехня й обмова, — похмуро заперечив він. — Вигадки світських хлюстів, що спіймали облизня й поширюють про неї всякі плітки.
Котонер не став наполягати. Власне, він нічого не знає, лиш переказує то, що чув. Вельможні дами, в яких він обідає, весь час перемивають кісточки графині де Альберка... але, може, то тільки жіночі пересуди... Запала мовчанка, і Реновалес, мабуть, щоб змінити тему розмови, повернувся до Сольдевільї.
— Цікаво, коли ж ти малюєш? Завжди бачу тебе тут у робочі години.
Кажучи це, він лукаво посміхнувся, а юнак почервонів і став виправдовуватись. Він працює багато, але щодня, йдучи до своєї студії, відчуває потребу заглянути дорогою до вчителя.
Ця звичка виробилася в нього ще відтоді, як він був початківцем, за тих найщасливіших у його житті часів, коли він навчався і працював поруч із великим художником в іншій студії, не такій розкішній, як ця.