Маха гола

Двоє друзів залишилися самі. Запала довга мовчанка. Реновалес сидів у своїй напівтемній ніші, тобто на дивані, між двома гірками подушок у наволочках із перської тканини і споглядав портрет.

— Вона прийде сьогодні? — спитав Котонер, кивнувши в бік полотна.

Реновалес сердито махнув рукою. Може, прийде, а може, й ні. З цією жінкою неможливо працювати серйозно. Сьогодні надвечір він чекає на неї, але його нітрохи не здивує, якщо вона не з’явиться на сеанс. Ось уже місяць він не має змоги малювати її хоча б два дні підряд. Адже в неї безліч усяких справ: вона очолює кілька товариств з питань жіночої освіти і емансипації; влаштовує бали та добродійницькі лотереї; така собі знуджена папі, що шукає розваг у бурхливій діяльності, неспокійна пташка, якій хочеться бути водночас скрізь, жінка, що зухвало кинулась у потік жіночого лихослів’я і не збирається звертати з обраного шляху.

Художник не відривав пильного погляду від портрета і раптом захоплено вигукнув:

— Яка це жінка, Пепе! Прямо-таки створена, щоб малювати її!

Його очі ніби роздягали вродливу даму, що красувалась на полотні в усій своїй аристократичній величі, прагнули проникнути в таємницю, заховану під шовками й мереживами, побачити колір та обриси тіла, округлості якого ледь вирізнялись під одягом. Розбурханій уяві художника допомагали оголені плечі та чарівні перса, розділені смужкою тіні, що, здавалося, пругко тремтять, вириваючись із-під крайки декольте.

— Те саме я казав і твоїй дружині, — необачно бовкнув простодушний старий богемник. — Коли ти малюєш вродливих жінок, таких як графиня, то думаєш тільки про живопис і не бачиш у них чогось іншого, крім натури.

— Он як! То моя дружина говорила про це з тобою!..

Котонер поквапно став заспокоювати друга — смачно поснідавши, він був у доброму настрої і не хотів собі його псувати. Нічого серйозного; просто бідолашна Хосефіна трохи нервує через хворобу і все бачить у чорному світлі.

За сніданком вона заговорила про графиню де Альберка та про її портрет. Мабуть, не полюбляє Кончі, хоч та й була її шкільною подругою. З нею сталося те саме, що й з іншими жінками: усі вони вважають графиню ворогом, усі бояться її. Але він заспокоїв Хосефіну, і вона навіть кволо усміхнулася. Не варт більше й згадувати про це.

Та Реновалес не поділяв товаришевого оптимізму. Він здогадувався, в якому стані тепер дружина; зрозумів, чому вона втекла з-за столу й побігла нагору плакати. Вона зненавиділа Кончу, як і всіх жінок, що ходили до нього в студію... Але художник недовго віддавався сумним думкам; він уже звик до хворобливої помисливості Хосефіни. Та й чого йому зрештою хвилюватись, адже він зберігає дружині вірність, сумління в нього чисте, і нехай думає собі що хоче. Однією несправедливістю буде більше, тільки й усього, а він уже давно змирився з тим, що мусить покірно нести свій хрест.

Прагнучи розвіятись, Реновалес заговорив про живопис. Він досі був збуджений після розмови з Теклі, який недавно об’їхав усю Європу і добре знав, що думають і малюють пайуславлсніші художники.