Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Міліта підростала. їй уже минуло чотирнадцять — майже жінка. Вона носила довгі сукні і приваблювала погляди чоловіків своєю здоровою квітучою красою.
— Скоро її в нас украдуть, — якось мовив, сміючись, маестро.
І він почав снувати здогади, хто ж буде їхнім зятем. А Хосефіна заплющилась і сказала з гірким сумом і глибокою переконаністю:
— Нехай за кого хоче виходить... тільки не за художника. Краще я своїми руками поховаю її, ніж віддам за художника...
І тоді Реновалес збагнув, від якої хвороби страждав його дружина. То були ревнощі — ревнощі шалені, нестямні, невиліковні; а ще сум від усвідомлення, що вона тепер недужа й негарна.
Хосефіна була певна в чоловікові, знала, що він зберігав їй вірність і навіть цим похваляється. Але художник у розмовах при ній ніколи не приховував, як палко він захоплюється красою, з яким побожним захватом поклоняється формі. Та навіть якби він мовчав, Хосефіна легко прочитала б його думки; вона завжди помічала в ньому цей шал, який нуртував у душі Маріано ще в юності і з роками тільки посилювався. Коли Хосефіна дивилась на прекрасні статуї голих жінок, що прикрашали студії, коли гортала альбоми або перекладала ескізи, де поміж темними гравюрами божественним сяйвом світилася нагота, вона подумки порівнювала все це зі своїм висмоктаним хворобою тілом.
Яким захватом сяяли Реновалесові очі, коли споглядали гармонійно витончені руки; гладенькі і тверді, мов алебастрові чаші, перса; сластолюбно опуклі стегна; лебедині шиї; величаво стрункі ноги! І ці ж таки очі дивилися вночі на її худі боки з випнутими крізь шкіру ребрами; на її геральдичні знаки жіночності, колись пругкі й спокусливі, а тепер обвислі, мов ганчірки; на її руки, вкриті нездоровими жовтими плямами; на її тонкі й висхлі, схожі на кінцівки скелета ноги з пухлинами колінних чашечок посередині. Яка ж вона жалюгідна!.. Цей чоловік не може кохати її. Він зберігає їй вірність тільки з жалості, а може, просто за звичкою, з несвідомої добропорядності. Ніколи вона не повірила б, що чоловік кохає її. З іншим така ілюзія ще була б можлива. Але Реновалес — митець: удень він поклоняється красі, а вночі йому доводиться бачити потворне й виснажене тіло дружини.
Хосефіну постійно мучили ревнощі — вони отруювали їй думки, вкорочували життя; ревнощі невтішні і безнадійні, бо йшлося не про якусь конкретну суперницю, а про всіх вродливих жінок.
Знаючи, що дуже негарна, вона відчувала невимовний сум, невситиму заздрість до всіх; бажала вмерти, але перед тим хотіла б знищити цілий світ, потягти його за собою в могилу.
Щирі прояви чоловікової ніжності дратували Хосефіну, навіть ображали. Може він і справді вірить, що кохає її, може, й прагне з нею порозумітися, але ж вона читає його думки і бачить там суперницю, з якою не може змагатися, яка побиває її своєю красою. І з цього становища нема виходу. Вона поєднана з чоловіком, який, допоки житиме, сповідуватиме релігію краси і ніколи її не зречеться. Гай-гай! Як згадувала вона тепер ті дні, коли захищала від чоловіка своє весняне тіло, коли опиналась його бажанню намалювати її голою! Якби ж повернулись до неї краса і юність, безсоромно позривала б із себе весь одяг, стала б посеред студії, зухвала, немов вакханка, і закричала б:
— Малюй мене, втішайся моєю наготою і завжди, коли думаєш про свою одвічну коханку, про ту, яку називаєш Красою, уявляй її з моїм обличчям, наділяй її моїм тілом!
Який це жах, яке нещастя — жити з художником! Ніколи вона не віддасть своєї дочки за живописця: краще поховає її власними руками. Той, хто носить у собі демона довершеної форми, зміг би жити спокійно й щасливо тільки з подругою, яка лишалася б вічно юною, вічно прекрасною.
Чоловікова вірність доводила Хосефіну до розпачу. Цей доброчесний митець постійно думає про голих красунь, уявляє собі картини, які не наважується малювати лише тому, що боїться її. З проникливістю хворої вона, здавалося, читала ці жадання на чоловіковому чолі. їй би легше було, якби знала напевно, що він її зраджує: краще бачила б його, закоханого в іншу жінку, ошалілого від чуттєвої пристрасті. З такої мандрівки за межі шлюбу чоловік ще міг би вернутися — стомлений і присмирнілий, благаючи в неї прощення, але зі своїх вічних мандрів у прекрасне він не повернеться ніколи.
Здогадавшися, чого сумує дружина, Реновалес став ще лагідніший до неї, докладав усіх зусиль, щоб вилікувати її від моральної недуги. Уникав говорити при ній про свої мистецькі вподобання; знаходив жахливі вади в красунь, які замовляли йому портрет; вихваляв духовну красу Хосефіни; малював дружину, вправно й непомітно додаючи краси її рисам.