Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— На фермі Орера, у сусідів, — відповіла Крістіна. І переможно усміхнулась. — А знаєш, це ж уперше. Я хочу сказати… вперше після того нещасного випадку.
Мені раптом набридли всі ці натяки:
— Якого нещасного випадку?
Крістіна не відповіла. Я дивилася, як вона діставала з кошика сандвічі, неквапливо й старанно розкладала на письмовому столі, ніби відтягуючи хвилину неприємної розмови. Нараз у неї вирвалося:
— Автомобільної аварії, що зробила Марінетту калікою! Під час тієї катастрофи дитині проломило череп, і їй уже не оклигати все життя! Те нещастя перетворило наше з Давідом життя на справжнє пекло, — ти ж сама бачила вчора, як у нас…
І Крістіна якимось наче соромливим жестом затулила обличчя руками:
— Що ви з Яном тепер подумаєте про сімейне життя! А ви ж саме в такому віці, коли люди відкривають для себе кохання! Я навіть плакала через це вчора увечері…
— Крістіно!..
То було все, що я спромоглась їй відповісти. Вона ж на сім років старша за мене, одружена й чекає другої дитини. Мені було нелегко відразу подолати прірву, що розділяла нас, — над нею Крістіна виливала мені свій біль і душевне сум'яття.
А проте за якусь мить я вже лагідно обняла її за плечі, посадила на стілець, сама вмостилася на одному з дитячих столиків навпроти неї і пильно зазирнула їй у вічі. Вкладаючи все своє дружнє співчуття в голос, я сказала:
— Не турбуйся про нас, Крістіно! Ми з Яном здатні зрозуміти обставини: нервова перевтома, недуга дитини… Головне, ти не думай, що…
— …що ви нас засуджуєте, Давіда й мене? Так, у вас є для цього підстави! Повір, Фанні, мені не хотілося б, щоб ти думала: от яке воно, подружнє життя після кількох років шлюбу… Аби ти знала, як ми кохалися колись і як ми й зараз в глибині душі любимо одне одного. Учора, коли ви пішли, мені хотілося сказати Давідові: «Прошу тебе, знайди якусь нагоду знову зустрітися з Фанні і Яном, розкажи їм, що ми були ідеальним подружжям». Але я не наважилася. Цілий вечір він був такий похмурий, мовчазний і замкнутий. Навіть не поцілував Марінетту перед сном, у ліжку, як робив це завжди. Бідолашна дитина раптом зайшлася слізьми, а Давід, грюкнувши дверима, подався з дому, — у поле чи ще куди там, не знаю. Цілу годину не вертався. Я не могла більше, не могла, Фанні. І от сьогодні вранці, коли він пішов до ліцею, я наважилася розкрити тобі душу. Ну, що ж, тим гірше, якщо Давід гніватиметься!
— Хтозна, чи буде він гніватися! — задумливо сказала я.
Потім, скориставшись із того, що Крістіна мовчки обмірковує мою відповідь, я почала поводитися, як… Так, у цю хвилину я відчула, ніби «перевтілилася» в Яна. Похапцем розклавши на столі харчі з кошика, я накраяла хліба й ковбаси, понарізала круто зварені яйця, намастила хліб маслом — від усіх цих апетитних наїдків, складених на чистій блакитно-білій картатій полотнині, яку принесла з собою Крістіна, їй-право, аж слина котилася…
Мені здавалося, що я опинилася в самісінькій гущавині того колючого чагарника, в якому, обдираючи шкіру й ранячи себе, борсалася сердешна Крістіна.
— Наберися мужності й розкажи мені все про той нещасний випадок, Крістіно.
…Це сталося понад десять місяців тому, одного ранку на початку травня. На Ферків «дофін» наскочила машина марки ДС.
Давід викладав тоді англійську мову й математику в школі одного з найбільших містечок у департаменті Нор. Крістіна вела наймолодший клас. Марінетті двадцять третього квітня минув п'ятий рік.
У день аварії Крістіні надійшло повідомлення з пошти: книжку, яку вона замовила у книгарні Камбре, нарешті одержано. Підстрибуючи на радощах, вона побігла ділитися цією новиною з Давідом, — той саме возив тачкою з вулиці в сад пісок, насипаючи цілу гірку, щоб Марінетті було де гратися. Книжка потрібна була Давідові. То був якийсь тлумачний словник англійської мови, виданий Оксфордським університетом. Давід побачив цей фоліант ще в Ліллі, де він був на симпозіумі французьких та британських викладачів, і загорівся бажанням придбати його. І ось уже два місяці Крістіна таємно намагалася знайти його в книгарні.
Давід устромив лопату в кучугуру піску:
— Ти в мене чудо, Крістіно! Я зараз же поїду по нього машиною. Це забере не більше години. Гайда зі мною, Марінетто?
— Мала не тямила себе з радощів: ще б пак — поїхати машиною з татком! Якраз перед самим від'їздом, дверці ще були розчинені, я хотіла крикнути Давідові… Зайвий раз нагадати, хоч йому про це говорилося сотні й сотні разів! Та йому все одно, що об стінку горохом…
Крістіна затнулася, скрушно похитала головою, як роблять, коли наказують собі вчасно спинитися й не базікати зайвого, і нарешті замовкла зовсім. А я так і не наважилася спитати, що ж вона збиралася крикнути Давідові.