Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Він підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Не чутно вже було його щасливого хлоп'ячого сміху. Знову це був чоловік двадцяти восьми років, солідний викладач ліцею.
— Дозвольте й мені сказати вам, бо сім років подружнього життя — то вже добра рекомендація для людини. Так само, як жінки й діти потребують сонця, іншими словами — хочуть почувати навколо себе злагоду й доброзичливість, точнісінько так само потребують цього й чоловіки. І це зовсім не полегшує проблеми, о ні!
Давід замовк на мить, ніби для того, щоб ми глибше відчули свою недосвідченість; потім заговорив знову, відверто і без злості, даючи нам зрозуміти, що дуже добре ставиться до нас і цінує нашу дружбу, — отож він спинився біля мене, легенько торкнувся мого плеча й мовив:
— Спасибі, Фанні, за допомогу, за те, що ви зробили для нас. Ваша інтуїція не обманула вас! Марінетта зараз — це справді невигойна рана нашого сімейного вогнища…
Давід міцно стиснув губи, наче стримуючись від останнього признання. Але він не міг довго мовчати, нести цей хрест!
— Бог свідок, ми любимо одне одного, Крістіна і я! Давід промовив це сумно й тихо. Щоб приховати своє хвилювання, він одразу ж відійшов до вікна і став, повернувшись до нас спиною.
Так минуло кілька важких хвилин… Сумні Давідові роздуми викликали таке гнітюче мовчання в кімнаті, що я аж здригнулася, почувши, як відчинилися двері з кухні. То увійшла Крістіна, несучи на таці каву, а за нею — Марінетта.
Молода жінка запитливо дивилася на мене, але тут заговорив Ян.
— Крістіно, — сказав він, намагаючись жартівливим тоном розрядити напружену атмосферу, — чи знаєте ви, що Фанні у нас — чудовий дипломат? За той час, поки ви готували каву, їй пощастило добитися згоди Давідової і вашої, щоб Марінетта пожила в Сонячних Дзиґарях, поки у вас народиться дитинка і ви лежатимете в лікарні!
— Якщо Марінетта захоче, — сказала я тихо, садовлячи малу собі на коліна.
Дівчинка глянула на мене своїм зворушливо-чарівним поглядом зляканої пташки:
— Це правда, я поїду до тебе, скажи?
— Так, моя маленька.
— А коли ти будеш у школі?
— Ну, що ж, ти ходитимеш зо мною й до школи.
Я побачила, як дівчинка зашарілася від радості.
— І я зможу там гойдатися на гойдалці? — прошепотіла вона.
— А чом би й ні! — кинув Давід, раптом обертаючись. — Після всього чом би тобі й не побавитися, як це роблять усі діти…
Але в голосі його бриніло щось надто різке. Якимось рвучким, можливо, надто швидким рухом він схопив Марінетту і підкинув на руках мало не до стелі — раз, другий, десятий! Мала дзвінко, заливчасто сміялася, захоплено відкидаючи назад голівку. Дівчинка, здавалося, немов за помахом чарівної палички перенеслася раптом зі свого звичного світу, оповитого вічними страхами, пересторогами і обмеженнями, у безтурботний і трохи шалений світ справжнього дитинства. І обличчя її батька так невпізнанно змінилося. Як же він любить її, яке у нього ніжне серце!
— Давіде! — нараз пронизливо закричала Крістіна. — Зараз же перестань! Чи ти збожеволів? Що ти собі думаєш?
Ми з Яном побачили, як враз поблід Давід. Ні слова не кажучи, він поставив дитину на підлогу, і руки його безсило повисли вздовж тіла. Потім, коли мала, тупочучи ногами від досади й розчарування, почала чіплятися за батькові ноги й вигукувати: «Ще, тату, ще!..» — він легенько відштовхнув її.
— Іди, Марінетточко, йди вже, моя люба… — зітхнув він. — Дай мені спокій.
Другою рукою Давід повільно й довго погладжував чоло, так наче хотів звільнитися від тягаря якогось жахливого спогаду.
Бурхлива реакція Крістіни, а тепер таке болісне збентеження й розгубленість її чоловіка… Признаюсь, для мене цього було вже занадто. Я могла тільки захоплюватися, з якою стриманою холоднокровністю поводиться Ян: саме в цю мить він підійшов до Крістіни, яка теж стояла мов закам'яніла, узяв у неї з рук кофейник і почав наливати каву.
— Я не знаю першопричини цієї бурі,— сказав він рівним, спокійним голосом, не стаючи ні на чий бік, хоч добре бачив, як глибоко страждає молоде подружжя. — Але, здається, ми попали в самий її розпал… Колись давно моряки виливали за борт бочки з вином, щоб задобрити морську стихію. Сьогодні в нашому розпорядженні є лише кава. Отож, не маючи нічого кращого…
Він кинув бистрий погляд на Давіда, котрий усе ще стояв нерухомо, безсило звісивши руки:
— Тобі скільки сипати цукру — одну чи дві ложки, Давіде?
— Дві,— машинально відповів той.
Ян пороздавав усім чашки, і ми почали розмішувати цукор ложечками, що мелодійно подзенькували об порцеляну.