Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Потім Давід не витримав і сказав:
— Яне, я дивуюсь, як це тобі вдається зберегти рівновагу в такій ситуації…
Ян звів на нього неквапливий погляд:
— Це, певно, тому, Давіде, що я вже пройшов крізь вогонь… Бо коли ти мусиш зректися свого дитинства, своєї країни… Стати сином іншого народу, іншої родини — то це все одно, що пройти крізь вогонь!..
Ян глянув через вікно на небо, що вже оповилося надвечірнім туманом, і промовив, звертаючись до господині:
— Крістіно, чи не дали б ви нам ще по чашечці кави?..
Давід запропонував відвезти нас своєю машиною, і Ян поглядом спитав мене, чи згоджуватися. Але я заперечливо похитала головою: думка про те, як ми довго-довго йтимемо удвох із ним пішки пустельними полями, вже заздалегідь сповнювала моє серце невимовною радістю.
Минали довгі хвилини, а ми з Яном усе йшли і йшли мовчки. Ноги машинально ступали вперед по дорозі, ми непомітно пройшли селом, а душею я линула назад, до Голубки, усе ще заполонена думками про Ферків, які знову лишилися сам на сам у своїх чотирьох стінах. У мене було таке відчуття, ніби ми покинули напризволяще корабель, що гине на хвилях затаєних кривд і незгод. І водночас я почувала себе зовсім пригніченою. Перше молоде подружжя, яке я зустріла… Якби ж то можна було добре струснути їх і сказати:
«Та замовкніть ви нарешті! Адже кожна ваша фраза — то ще один камінь до муру, який поволі і нестримно виростає поміж вами і зрештою безповоротно роз'єднає вас…»
І я знову й знову згадувала сумне й несміливе визнання Крістіни: «Знаєте, Фанні, коли людина одружена, це не завжди буває так просто…»
Поринувши в похмурі думки, я не зразу й помітила, що Ян дивиться на мене з лукаво-лагідною усмішкою в очах:
— Бідолашний Пролісок! Цей день видався досить-таки тяжким, га?
— О, так! — вирвалось у мене, і в цих словах вчувався мій біль, вже трошки заспокоєний тим, що Ян усе розуміє.— Нелегко буде, — зауважила я, — вирвати їх з цього густого туману, в якому ці двоє бідолашних безнадійно шукають одне одного!
— Але початок уже зроблено, Фан… Піклування, яке ти проявила, запропонувавши їм свою допомогу на час пологів, матиме благотворний вплив, і невдовзі Крістіна неодмінно відчує його. От якби тільки Давід міг теж стати сердечнішим, уважнішим. Він дає уроки учням третього класу після закінчення занять у ліцеї. Я запропоную, щоб на якийсь час він доручив це мені. Це дасть йому змогу двічі або тричі на тиждень раніше повертатися додому. Отож Крістіна не матиме підстав нарікати на нього!
— Якщо тільки він згодиться… — пробурмотіла я.
Ян нахилився, зірвав на схилі обіч дороги стеблинку, пожовклу від недавніх заморозків, і закусив її зубами.
— Сподіваюсь, що погодиться! — упевнено сказав він. — Не можна ж дозволити, щоб їх занесло течією хтозна-куди! У нього є Марінетта. Є донька і дружина, і це все-таки люди, яких він любить найдужче в світі…
— А чи досить тут самої любові? Яне, я боюсь. Невже й у Гійома та Годлен колись років через чотири-п'ять після одруження може бути так само, як у Ферків тепер?
— Ніколи! Я певен, що вони збережуть назавжди таку саму, як зараз, щиру доброзичливість одне до одного, таку ж усміхнену холоднокровність перед лицем можливих труднощів…
— Гійом і Годлен — то, певно, виняток, — задумливо мовила я.
Ми йшли тепер під склепінням густо насаджених дерев, що поспліталися кронами і тягнулися понад дорогою суцільною алеєю, мабуть, з кілометр, аж до вершини плато. Дарма що на землю вже спускалася ніч, я боялася надто швидко дійти до вершини, бо передчувала всю важливість тих слів, які от-от мали бути вимовлені.
— А чого ти вважаєш, що Гійом і Годлен — виняток? — знову заговорив Ян. — Яким ти уявляєш собі подружнє життя, Фанні?
Як відповісти на таке запитання? Від того, що я скажу, залежатиме так багато: стільки радості і стільки смутку й горя можуть принести ці слова… Я відчула майже таке збентеження, як у той пам'ятний ранок, коли вперше зустрілася з водієм-бакалавром!
— Я думаю… — пробелькотіла я, — я думаю, що не могла б стерпіти таких сварок із своїм чоловіком.
Як глянув на мене Ян! Погляд його був серйозний і трохи тривожний… У царстві кохання, певно, є так багато істотнішого, аніж суперечки з чоловіком.
— Я уявляю собі подружнє життя або надто буденним, або ж — навпаки: надто піднесеним! — поквапливо додала я, мов на екзамені учениця, що прагне якось викрутитися й хапається за перші-ліпші слова.
— Чому ж це надто піднесеним? — лагідно мовив Ян. — Я теж, знаєш, думав про все це… І, зрештою, скажу тобі, може, й треба, щоб у коханні кожного подружжя були водночас «дуже високі» хвилини і «зовсім маленькі». Зовсім маленькі, ординарні, будуть осяяні дуже високими, діставатимуть од них натхнення, що ж до тих, дуже високих, то їх стримуватимуть маленькі, буденні, і це не дасть їм витати надто високо, аби не загубитися десь у захмарних висотах… Ти розумієш, що я хочу сказати?