Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— А ти не дістав… якихось інших уточнень?
— Інших я не знаю, та й не хочу більше нічого знати. Слово честі, Фан, не хочу!
Гійом підхопився, узяв у мене з рук порожню склянку і схилився наді мною. Його очі світилися доброзичливістю й палким співчуттям. Узявши мої руки в свої, він сказав:
— Твої руки, Фан, так само, як і мої, повинні міцно тримати кермо й вести сумлінно будь-яку машину, незалежно від того, хто в ній їхатиме, кого довірять тобі як водієві. І ніколи жоден спогад, жодна трагічна картина не повинні викликати тремтіння в цих руках… Фан, адже віднині все ясно між нами, правда ж?
Я ствердно кивнула головою.
Потім Гійом одвів мене в кімнату. Він пішов тільки тоді, коли я вже майже засинала, і непосильний тягар цього дня поволі спав з мене, як морські води під час відпливу. Поринаючи в сон, я ще відчула, як він тихо поцілував мене у скроню і прошепотів:
— Спи, спи, сестричко…
Ніколи вже, мабуть, я не побачу брата таким, як того вечора…
Школа вмить спорожніла. Стояли перші по-справжньому сонячні, погожі дні. Наче знавіснілі від весни, над зеленими кущами й деревами пурхали зграйки птахів. Навіть обличчя Крістіни ніби випромінювало сяйво, якого зовсім не було минулого понеділка. І в тиші безлюдного зараз шкільного подвір'я до моїх вух долітало солодше за тьохкання соловейка тихе рівномірне поскрипування гойдалки, на якій сиділа Марінетта.
Як тільки порозходилися наші малята, до мене підійшла Крістіна, тримаючи Марінетту за руку.
— Давід ще не прийшов? — спитала вона, неспокійно поглядаючи довкола. — Вже за чверть п'ята. Він має бути — так ми домовилися, щоб напевне застати тебе, Фанні…
Повагавшись якусь мить, вона додала:
— Давід хоче тобі щось сказати…
Я так і заніміла, відчуваючи, що Давід, безперечно, збирається відповісти на запитання, яке ось уже три дні крутилося в мене на язиці.
— А Давід знає, що ти приходила до мене в понеділок? — спитала я.
— Я саме збиралася йому сказати про це, коли він повернувся з ліцею. Але найдивніше, Фанні, інше… Щойно переступивши поріг, Давід сказав мені, що хоче при першій же нагоді побачитися з Яном, аби розвіяти у нього прикре враження, яке, певно, склалося у вас в неділю. Ви не повинні думати, ніби наш сімейний корабель пливе по волі хвиль і течії, ніби саме наше кохання…
Крістіна пригладила волосся повільним жестом щасливої молодої жінки.
— Він так і сказав: наше кохання… Для мене це було як потрясіння. Я раптом усвідомила, що вже багато тижнів ніхто з нас не вимовляв цього слова. Давід також це відчув. Я помітила, як змінилося його обличчя, як спалахнули очі… Тут я й призналася, що була в тебе і розповіла про все, і Давід мене запевнив, що я дуже добре зробила.
— Подумай тільки, який дивовижний збіг: і тобі й мені одночасно спало на думку поговорити з Фанні та Яном, — сказав він.
В голосі його на цей раз було більше тепла, більше приязні, ніж доти. Це не означає, певна річ, що надалі ми вже не знатимемо ніяких труднощів і ускладнень, просто ми готові подивитися на них спокійнішими очима…
Поки Крістіна говорила, я уважно розглядала її. Вона й справді якось змінилася: в рисах її обличчя, в поставі голови, навіть у тому, як вона дихала, — в усьому почувалося весняне потепління після довгої-довгої зими.
Скориставшись із цього, я підійшла до Марінетти, що вже гралася на купі піску, узяла її за руку й повела до гімнастичного майданчика для малят.
— А що, моє золотко, як ми все-таки спробуємо погойдатися на цій гойдалці?
— А ти певна, що вона не впаде? — запитала мене Крістіна.
— Тиждень тому я насипала під гойдалкою піску…
І ось тепер, коли мимовільний страх від гойдання минув, на рожевому личку дівчинки розлилося тихе й несміливе світло, — такий вираз з'являється у малих дітей, коли їхнє серце тріпоче й рветься з грудей від щастя, якого вони так довго чекали, і раптом — ось воно, тут…
— Пролом черепа! Роздроблено голінку стегнової кістки, дверцятами машини викривлено гомілку правої ноги, і це, безперечно, залишиться на все життя! І ще є люди, які запевняють, що дитині пощастило, що вона, мовляв, дешево відбулася. Воно-то правда, ще якийсь метр — і її вбило б наповал. Досить було тому ДС врізатися нам у дверцята, а не в крило… Але від цього нам не легше. Це правда, Фанні, якби я з дурного розуму не посадив Марінетту поруч, на переднє сидіння, то, можливо, тоді нічого страшного не сталося б.