Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Замість відповіді я тільки кивнула головою. Яким урівноваженим, глибокодумним і впевненим видавався мені Ян.
Якусь мить ми мовчки йшли вперед. Минали хвилини, ми не помічали навколишніх краєвидів, бо вдивлялися в самих себе, вслухалися в свої серця. І тоді, ніби споглядаючи якусь дуже гарну картину, що закарбувалася в найпотаємнішій глибині його душі, Ян почав розповідати про своїх батьків, про Берген — словами, яких я доти ніколи від нього не чула.
— Щоранку мої батько й мати, здається, з подивом і захватом заново знаходять одне одного. Вони наче знову переживають свою першу зустріч. І чим довше я живу з ними, тим більше помічаю, як ще благороднішими стають їхні стосунки, побудовані на тонкій делікатності почуттів, на взаємній повазі й чуйності. Перед Інгвільд, передо мною батько ще й досі говорить
з матір'ю ніжною мовою закоханих, — можливо, саме тому ми завжди бачили тут Інгвільд такою привітною і невимушеною. І коли часом Інгвільд починає жартома піддражнювати їх або коли я, буває, подивлюся на них трохи замислено й розчулено, тоді батько повчально піднімав палець догори і вимовляє по-французькому, з жахливим акцентом, фразу, яку переклала йому колись моя мати і яка за своїм здоровим глуздом та гумором цілком могла б належати Капітанові:
«Ніколи не забувайте, Інгвільд і Єф: добрі слова краще вимовляти вголос, не бійтеся наврочити словами. — І додає по-норвезькому: — Ваша мати не любить недомовок і загадок. Отож я називаю їй речі своїми іменами, і вона відповідає мені тим самим, — ми не боїмося своєї любові й ніжності. Через те, мабуть, кожен день нашого спільного життя — то для нас дарунок долі, завжди новий!»
— «Не бійтеся наврочити добрими словами!» — повторила я, киваючи головою. — О Яне, усім молодим подружжям слід було б написати й прибити над вхідними дверима ці слова і ніколи не забувати їх… А ти міг би їх забути?
— Гадаю, що ні.
По тому, наче схаменувшись, що зайшов надто далеко, Ян додав напівлукаво, напівмеланхолійно:
— А втім, це аж ніяк не свідчить, що й я не стану таким, як Давід, коли одружуся! Ти ж надто добре знаєш мене, правда, Фанні?
Завжди ця розчарована іронія. Він сказав, що хотів би чогось чудесного, незвичайного у житті. І він вірить: так воно й буде, я певна цього. Потім, зрештою, він замовк, не схотів продовжувати своєї сповіді, хоч і признався мені, як конфлікт між його дитинством, що минуло у Франції, і його норвезьким походженням цілих три роки розривав йому душу і вже геть виснажив його сили.
— Невже це справді водночас і легко і важко — щодня любити людину ніби заново?.. — прошепотів Ян тихо-тихо, неначе поставив таке запитання собі самому.
Так, це правда, бути одруженою людиною, мабуть, не завжди так просто…
Розділ сьомий
«ТЕПЕР, КОЛИ Я ПРОЙШОВ
КРІЗЬ КАТАСТРОФУ…»
Давно вже я в глибокій таємниці веду свій щоденник, нотуючи в ньому окремі події на сонячних дзиґарях мого життя, але сьогодні для мене це справжня мука. Кілька років тому я навіть не могла подумати, що доведеться з протокольною точністю записувати розповідь про ту давню автомобільну аварію на дорозі. Хіба не в цьому самому щоденнику я записала колись:
«У нас немає автомашини. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти, відколи наші батьки загинули в жахливій автомобільній аварії».
Проте час не стоїть на місці. І ми теж скорилися владному й непереборному натискові сучасності: тепер і в нас є своя машина. І я навчилася її водити. Навчилася, відчуваючи на своїх руках міцні й надійні Янові руки, не лякатися сигналів інших авто, не боятися навіть тріску і скреготу чийогось кузова в момент зіткнення з іншою автомашиною.
Пригадую той день… Я погодилася самостійно попрацювати до обіду в нашому підготовчому класі. Не встигла ще вийти зі школи, щоб піти поснідати, як з'явилася Крістіна, несучи в руці кошик із сандвічами. Вона вперше тоді звернулася до мене на «ти»: «Але з умовою, Фанні, що й ти теж говоритимеш мені „ти“…»
Мені стало приємно від цього теплого подиху приязні, який ламав усі бар'єри між нами. Звісно, я погодилася, але подумала, що в мене це вийде гірше, ніж у неї, не так природно, і машинально запитала, де зараз Марінетта.