Чужі скелети

— Хто-хто?

— Персона, яку охороняють, — зітхнула Гараніна. — Ви, лікарі, перші за кількістю вживання професійних абревіатур. Тому про те, що бувають інші скорочення, ви й гадки не маєте.

— Для чого мені знати жаргон бодигардів? Ви праві — свого з головою вистає. То значить…

— То значить, — продовжила Юлія, — ви подзвоните Крамареві. Домовитесь про зустріч, поки що — від свого імені. А при зустрічі постарайтеся пояснити йому: з ним хочу зустрітися особисто я. Обговорити питання, пов’язані зі смертю мого брата. І порозумітися. Якщо Крамар тут ні до чого, в чому я дуже сумніваюся, тоді я почну тиснути на міліцію — справу на гальмах вони не спустять. Все ж таки йдеться про мого рідного брата, до якого я не змогла бути достатньо доброю за життя.

Тому хоч з’ясую обставини його смерті. Якщо ж Крамар причетний до цього — я так само переконана, що смерті Руслана він не хотів. Принаймні не такої і не тепер. Тому людина, яка це зробила, просто повинна залишити місто. Хто б це не був.

— А видати міліції — ні?

— В ідеалі — так, але не вийде. Крамар себе не підставлятиме в такий спосіб. І головне — якщо Ігор Борисович піде на таку угоду, я готова допомогти йому з тендером. Ось такі торги.

— Це — все, що від мене вимагається?

Гараніна усміхнулася кутиками губ.

— Здається, пане Сахновський, ми домовилися: я від вас нічого не вимагаю. Лише прошу: зустріньтеся з Крамарем, передайте моє прохання. Щойно він пристане на мою пропозицію, ваша проблема з будинком вирішиться легким порухом руки. Бачите, як у нашому житті й у нашому маленькому містечку все пов’язане. То як, можу я на вас розраховувати?

Антон зробив кілька кроків кімнатою. Дійшов до стіни, сперся на неї плечем.

— Ну, а мені здається — ви втягуєте мене в якийсь поганенький детектив.

— А ви любите хороші детективи?

— Я взагалі не люблю детективів. Гострих відчуттів мені вистачає в житті. Так само, як крові та смертей. Знаєте, я хороший лікар, але не всемогутній Бог. У мене на столі теж помирали люди, не всі операції закінчувалися успішно. Це я до того, що навряд чи годжуся на роль парламентера в суперечці двох бізнесменів. Один із яких — колишній бандит.

— Колишніх бандитів не буває, — нагадала Юлія.

— Тим більше: я не зовсім придатний для ведення переговорів з бандитами.

Гараніна помовчала. Якийсь час вони дивилися одне на одного.

— Ви, значить, відмовляєтеся, — промовила вона нарешті.

Сахновський не поспішав із відповіддю. Насправді йому дуже хотілося плюнути на все, сісти в машину, доїхати до Києва і… Ось що далі, що буде за цим «і», Антон іще до кінця не усвідомлював. Усе забути? Не вийде. Таке не забувається. Він провів десятки операцій, бачив мертвих жінок, чоловіків, навіть дітей. Проте жодного разу не знаходив смердючого зв’язаного волоцюгу, вимученого голодом та померлого від серцевого нападу в підвалі будинку. Причому не просто будинку, а будинку свого дитинства. Який, до всього, повинен був стати місцем, де лікар-хірург Антон Сахновський збирався почати нове життя. У сорок років — усе спочатку, на новому місці, з новими людьми.