Чужі скелети

Чоловіки зустрілися в офісі Крамаря.

Не можна сказати, що Сахновський зовсім уже не впізнавав міста свого дитинства. Маленький Жашків більшим за двадцять років не став, та й не змінився особливо: такий самий одноповерховий рай. Але що саме було в будинку, який Ігор Крамар займав тепер під свій офіс, Антон, убийте, не пам’ятав. Швидше за все, якась радянська контора. Ось яка тільки — тепер не зрозуміло. Бо вчорашній бандит помітно переробив приміщення. І, як здалося Сахновському, багато уваги приділив «передбаннику» — місцю, де зустрічали відвідувачів і де тусувалося троє гевалів, які ніби прийшли навіть не з бандитських дев’яностих, а з фільмів про ті шалені часи. Надто вже яскравий мали вигляд ці хлопаки сільської зовнішності зі своїми під машинку стриженими могутніми потилицями, маленькими бичачими очицями і пістолетами в наплічних кобурах. Кобури випинали з-під кричуще дорогих піджаків: аби парубки відповідали своєму статусу і цілковито відтворювали картинку з зображенням охоронця крутого офісу, в «передбаннику» на всю котушку працював кондиціонер, охолоджуючи повітря.

— Не жарко? — вихопилося в Антона.

— Кондишен, — виплюнув один із парубків.

— А надвір як? Піджак знімаєте?

— У тачці теж, — пояснив охоронець.

— Що — «теж»?

— Кондишен теж, — безбарвно відповів той, увімкнув рацію, картинно, мов у серіалах про мафію, підніс її до рота. — Шефе, тут до вас, по ходу. Ага, — він кивнув, опустив рацію, поцікавився суворо: — Сахновський, типу?

— Типу, — кивнув Антон, насилу стримуючи посмішку — такого кіна в Києві вже давно не побачиш. А він бував ув офісах ще й не таких персонажів.

Парубок знову сказав у рацію:

— Ну да, — потім почав кивати круглою головою, не спускаючи при цьому очей із візитера. — Пойняв. Да. Ага, — і, нарешті отримавши всі інструкції, мовчки показав Сахновському рацією на двері в себе за спиною.

Решта охоронців навіть не облишили свого зайняття. Вони дивилися змагання з боксу на прямокутнику плазмового екрана, підвішеного майже під стелю.

За могутніми дверима виявився ще один коридорчик. Він завершувався чимось на зразок невеличкої приймальні, де за столом сиділа надмірно, як на Антонів смак, розмальована дівчина і щось зосереджено робила на комп’ютері, не відриваючись від монітора. Мазнувши по відвідувачу коротким байдужим поглядом, вона гойднула головою в бік кабінету і знову поринула в своє зайняття. Пройшовши повз секретарку, чи ким вона тут трудилася, Сахновський не стримався — глипнув на монітор.