Сентиментальні мандрівки Галичиною

Я писатиму ще не про одне місто й село, тому перейду до села, яке донедавна не мало для мене жодного значення, бо я закрила на якийсь час цю тему — писати далі про Добромиль. Чого б це я мала про нього писати? Крім того, писати далі в стилі «Слуги з Добромиля» лише тому, що комусь сподобався цей роман — ні, я такого ніколи не робила і не буду. Коли рік у рік садиш на одній і тій самій грядці картоплю, врожаю не буде.

Років три тому до дверей моєї свідомості почала шкребтися думка про Яна Щасного Гербурта, я ще замовила собі в Польщі книгу Владислава Лозінського «Правем і лєвем», де був цілий розділ про вченого розбишаку з Добромиля, і багато чого мене дратувало в цій книзі і в цьому розділі. Відчувалось, що автор дещо зневажливо ставиться до Яна Щасного, як до невдахи, що через свою вдачу стратив усе, що мав, а найперше репутацію в сучасників-поляків. І корінь його нещасть — в місцевому патріотизмі і схизмі, що з’явилась невідь-звідки у названому сині великого канцлера Яна Замойського. А мені, навпаки, поведінка Яна Щасного, рокошанина і вченого мужа, видавалась цілком природньою з огляду на те, скільки він зробив для процвітання Добромиля, за саме його прагнення, щоб усі нації чулися в місті добре і визнавали першочергове право найстарішої громади — русинської. Ян Щасний був людиною Відродження не на словах, а на ділі. Право сили змагалося в його душі з правом природнім. Я вияснила, що в сучасній Польщі ніхто не цікавиться творчим спадком Яна Щасного Гербурта, не вивчає його, і хотіла найперше зрозуміти чому.

Не так давно я сказала на презентації своєї книги, що якби мені подарували ще одне життя, то я б присвятила його дослідженню персони Яна Щасного Гербурта. Тому що, аби зрозуміти його, потрібно не лише зібрати біографічні матеріали, а й досконало вивчити контекст початку XVII ст., витлумачити тексти, і, звичайно, пройти шляхами добромильського магната. У мене на це нема часу, але я принаймні можу окреслити коло питань і тем, нехай вони розв’язуються у ноосфері. Я не є містиком у банальному обивательському сенсі і мене дратує, коли мене просять розповісти про «містичні» випадки. Історія моїх стосунків з Яном Щасним почалася зі співпереживання — я зробила те, що робила завжди: спробувала побути на його місці. Це було не так важко. Наступ псевдолібералів та українофобів на все українське особливо активізувався останніми роками. Мені так само перепадало, бо я хотіла бути навіть у все ще недосяжній Європі сама собою — зі своїми моральними принципами і своєю власною національною культурою. Я не хочу, щоб мені щось забороняли: осмислювати національну історію, писати про село, захоплюватись «Кобзарем», етнографом Іваном Франком, слухати народні пісні, навіть якщо я писатиму про вигадані світи. Бо так я можу вбити свою душу, поклавши її на вівтар сумнівних постмодерних цінностей і привілеїв. А від співпереживання до солідарності — один крок.