Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
То була не холоднеча задубіння, що як скороминуще з’явище болю до глибини виморожує чуття, проте й холоднеча старості, в якій слабнуть життєві сили.
А проте, я відчував у собі владного древнього старця, що ні на мить не полишав мене. І часто, варто було мені глянути на себе в люстро, як я злякано сахався, зауваживши в ньому юне обличчя, до якого не пристала жодна зморшка прожитих літ. У мені відмерли тільки ті зв’язки, що прив’язують людей до втіх земного життя, натомість холоднеча в мені виходила з інших незнаних країв, з далекого світу, в якому зродилася моя душа.
Тоді я ще не міг достоту визначити той стан, в якому опинився. Я не знав тоді, що це було одне з тих загадкових і чарівних перевтілень, на опис яких часто-густо натрапляєш у житіях християнських та інших святих, при тому, що зазвичай глибина і життєва значущість цього годі зглибити.
Я ні на макове зерно не тужив за Богом, чого я сам не міг второпати, та, втім, і не шукав цьому якесь пояснення.
Пекучу жагу ненаситної туги, про яку говорять святі і яка, за їхніми словами, випалює все земне, мені не дано було спізнати — бо все, чого я прагнув, мало наймення «Офелія», а впевненість в тому, що вона повсякчас поряд, не полишала мене ні на мить. Події зовнішнього життя збігали, не кидаючи і сліду в моїх спогадах; як мертвий місячний ландшафт з погаслими кратерами, що їх між собою не пов’язує жодна дорога, жодна стежка, поставали образи того часу перед моїми очима.
Я не можу згадати, про що ми говорили з моїм батьком, тижні скорочувалися для мене до хвилин, хвилини розтягувалися на роки. Роками (принаймні, так здається мені нині, коли я, щоб оживити події свого минулого, послуговуюся рукою і пером якогось незнайомця) просиджував я на садовій лавці біля могили Офелії. Ланки ланцюга подій, за якими можна було б відновити плин часу, зараз лише нарізно бовваніють переді мною.
Атож, я пригадую, що одного разу водяне колесо, яке рухало точильникову токарку, зупинилось, і дзижчання машини пропало, тож у нашому провулку залягла німа тиша… Коли це сталося, наступного дня вранці після тієї ночі або значно пізніше, мені спогад про це вже згас.
Я знаю, що розказував моєму батькові про те, як підробився під його руку. Мабуть, це визнання назагал мене не зачепило, бо не можу пригадати жодного пов’язаного з цим сильного переживання. І не втямлю, що мене призвело до цього.
Хіба що я ледь-ледь пригадую, як потішився в душі, коли між ним і мною вже не зосталося жодної таємниці. А щодо зупинки водяного колеса, то мені прийшло на пам’ять, що я відчув полегкість, усвідомивши, що старий точильник більше не працює.
А проте, мені здається, що обидва цих почуття спізнав не я. Їх навіяв мені дух Офелії — таким-то мертвим для всього людського, як на мене, був тоді Христофор Таубеншлаґ…
У той час ім’я «Таубеншлаґ», себто «голубник», що його я дістав, відкрилося мені як пророцтво в устах долі. Я буквально перетворився на власне ім’я — безживний голубник, місце, де мешкали Офелія, засновник роду і старий на ймення Христофор.
Не раз я опинявся в тому стані, про які нічого не написано в книгах, і ніхто з людей мені не міг про них розповісти. Проте вони живуть у мені. Гадаю, що ці стани прокинулися тоді, коли моя зовнішня форма наче в летаргічному сні зі шкаралупи невідомості перейшла в посудину знання.
Тоді я повірив в те саме, у що до самої домовини вірив мій батько: душа зростає лише завдяки досвіду і тілесне існування теж надається до цієї мети. У цьому ж сенсі я зрозумів тепер і застереження нашого першопредка.
Сьогодні я знаю, що душа людини з самого першу є всевидюща й всемогутня; єдине, що людина може зробити сама, це усунути всі перешкоди, які постають її на шляху до досконалості…
Якщо взагалі є щось, що їй до снаги! Найглибша з усіх таємниць, найскладніша з усіх загадок — це алхімічне перетворення форми.
Я кажу це для тебе — того, хто випозичив мені свою руку, і я роблю це на знак подяки за те, що ти допоможеш мені написати все це!
Таємничий шлях нового народження в Дусі, про який говорить Біблія, — це шлях перетворення тіла, а не перетворення Духа.
Коли витворюється форма, це означає, що дається на явку Дух. Він увесь час витесує і творить себе у формі, послуговуючись долею як різцем. І що грубіша й недосконаліша форма, то грубіше й недосконаліше одкровення в ній Духа; що вона податливіша й тонша, то різноманітніше Дух озивається через неї.
Той, хто перетворює всі форми і духотворить усі складові, — це Єдиний Бог, який є Дух, і тому глибинна внутрішня пралюдина напрямляє молитву свою не зовні, а до своєї власної форми, звертаючись по ряду до кожного з її елементів: адже всередині кожного з них таємно живе на свій лад розкритий образ божества.