Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Я не відразу знайшов що відказати. Затинаючись, я нарешті вичавив: «Але ж ваша донька… той… хіба вона не в Америці?»
Старий нахиляється до мого вуха й загадково шепоче:
«Тс! Ні! Так гадає моя дружина, а ще інші люди. Але вона померла! І про це знаємо тільки ми двоє: ти і я! Вона сказала мені, що ти теж про це знаєш! Навіть пан Паріс не знає про це».
Він зауважує мій подив, нахиляється і старанно повторює: «Атож, вона померла! Але вона не мертва. Син Божий, Білий домініканець, зглянувся над нами і дозволив їй бути поряд з нами!»
Я розумію, що старий дійшов дивного душевного стану, що його дикуни в давнину звали «Священним шалом». Він здитинів, він бавиться з камінчиками, наче дитя, він мовить просто й виразно, проте його свідомість стала свідомістю провидця.
«Але ж як сталося так, що Ви про це взнали?» — питаю я.
«Якось уночі працював я на токарці, — розказує він, — раптом водяне колесо стало, і мені вже не до снаги було його зрушити. Так я заснув за столом. Уві сні я побачив мою Офелію. Вона сказала: «Мені, тату, не до сподоби, що ти працюєш. Я мертва. Річка відмовляється обертати колесо, і мені доведеться робити це за неї, якщо ти працюватимеш і далі. Прошу тебе, покинь! Інакше я лишатимуся завжди там, у річці, і не зможу прийти до тебе».
Коли я прокинувся, то миттю, ще вночі, побіг до церкви Пречистої діви. Було темно, хоч оком світи, тиша стояла мертва. А в церкві звучав орган. Я й подумав, що церква, певно, замикана, і всередину не потрапити. Проте я вирішив, що, коли сумніватимусь, то й справді не ввійду туди, а відтак відкинув сумніви. У церкві панувала непроглядна пітьма, проте домініканець мав таку білосніжну сутану, що я міг бачити все зі свого місця під статуєю пророка Йони. Офелія сиділа біля мене і пояснювала все, що робив святий, цей Білий велетень.
Спочатку він став перед вівтарем і завмер там із розпростертими руками, наче величезний хрест. Статуї всіх святих і пророків один за одним зробили це ж саме, поки вся церква не наповнилася живими хрестами. Тоді підійшов він до скляної раки і поклав у неї щось, що нагадувало чорний кремінець.
«Це твій нещасний мозок, тату, — сказала моя дочка Офелія. — Зараз він замкнув його в скарбницю, бо не хоче, щоб ти обтяжував його через мене. Коли ти знову знайдеш його, він обернеться на самоцвіт».
Уранці наступного дня потягло мене сюди, до лавки, хай я і не знав, чому. Тут я щодня бачуся з Офелією. Вона раз у раз розповідає мені, яка вона щаслива, і як добре ведеться там, у краю блаженних. Там і мій батько, трунний майстер, і він подарував мені все. Він уже не має жалю на мене за те, що я малим підпалив клей.
Коли в раю настає вечір, каже вона, там починається вистава, і янголи дивляться, як Офелія грає в п’єсі «Король Данський»… І в кінці кронпринц бере її за себе, і всі радо слухають, як вона розповідає, що у неї все так добре виходить.
«За це я маю дякувати тільки тобі, тату, — каже вона щоразу, — бо ж тільки завдяки тобі я навчилася цього на землі. Нічого я так не хотіла завше, як стати актрисою, і тільки завдяки тобі, тату, бажання моє виповнилося».
Старий замовк і захоплено подивився на небо. Я відчув на язику огидний гіркуватий присмак. Хіба мертві брешуть? Або ж він усе це вигадав? Чого Офелія не скаже йому правду, хай у м’якій формі, коли вона може спілкуватися з ним?
Страшна думка, що царство брехні сягає і потойбічного світу, крає мені душу.
Поволі до мене приходить розуміння. Близькість Офелії захоплює мене так сильно, що миттю переді мною постає істина, і я знаю: він бачить тільки її образ, а не її саму, бачить і розмовляє з тим образом. Це ілюзія, породжена його власним потаємним бажанням. Його серце ще не захололо, як моє, тож правда в його очах викривляється.
— Мертві можуть творити чудеса, коли на це є управа Божа, — починає знову старий, — вони можуть стати плоттю і кров’ю і ходити серед нас. Ти віриш у це? — питає він твердо, мало не загрожуючи.
— Гадаю, що в цьому немає нічого неможливого, — ухильно відказую я.
Старий, схоже, удовольняється і замовкає. Відтак він підводиться і йде. Без жодного слова.
За мить він вертає, встає напросто мене і мовить:
— Ні, ти не віриш в це! Офелія хоче, щоб ти сам побачив і повірив. Ходімо!
Він хапає мене за руку, наче хоче потягти за собою.
Вагається. Дослухається, так, наче чує чийсь голос. «Ні, ні, не зараз, — бурмоче він про себе неуважно, — чекай на мене тут сьогодні вночі».
Він іде.
Я проводжу його очима. Він плете ногами кренделі, наче п’яничка, і тримається за стіну будинку.
Я не знаю, що його думати про все це.