Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Інакше б він натякнув на це, коли я прийшла до вас, аби сказати йому, як ми кохаємо один одного, і щоб попрощатися з ним і з тобою. Тільки ти міг підписати цей вексель! Я плачу від радості і захоплення, що сьогодні можу повернути його тобі!
Я випадково натрапила його на письмовому столі цієї жахливої людини, ім’я якої зі своїх уст уже й не вичавлю. Якими словами висловити тобі мою подяку, мій хлопчику! Що мені зробити для тебе, щоб скласти всю мою подяку! Чи ж може могила забрати ту вдячність і любов, які я до тебе відчуваю!? Я знаю: вони існуватимуть, поки стоятиме світ, і знаю також, що, ставши духом, буду поруч з тобою, супроводжуватиму тебе по всіх усюдах, оберігатиму й застерігатиму від небезпеки, як вірний собака, доки ми, нарешті, не побачимося знову. Ми не говорили про це, бо коли його було нам говорити, якщо ми з тобою весь час обнімалися й цілувалися, мій хлопчику!? Але повір мені: як не випадає сумніватися в тому, що існує Провидіння, так, певна річ, існує і Край Вічної Молодості. Якби я про це не знала, то звідки б взяла мужність з тобою розлучитися!
Там ми знову зустрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися! Там ми удвох знову станемо юними і так вікуватимемо, а час перетвориться для нас на вічне сьогодення.
Хіба що одне мене смутить, але, втім мені й самій смішно! Що ти не вчиниш мою волю і не поховаєш мене біля нашої улюбленої лавки. Але тепер я прошу тебе ще пристрасніше і твердіше, ніж тоді: зостанься на землі в ім’я нашого кохання! Живи своїм життям, я благаю тебе, доки янгол смерті сам не прилетить по тебе, незваний.
Я хочу, щоб ти був старший за мене, коли ми побачимося знову. Тому ти маєш прожити до кінця своє життя на землі! А я чекатиму на тебе там, в Краю Вічної Молодості.
Згніти своє серце; скажи йому, що я поруч з тобою ще ближче, ніж це можливо в житті! Радій, що я нарешті… нарешті вільна — зараз, коли ти читаєш мого листа…
Хіба краще було б, якби ти знав, що я страждаю? А як би я мордувалася, коли б залишилася жити, й словами не передам!
Я лише одним оком глянула на життя, яке відкривалося переді мною, — одним-єдиним. Господи, мені страшно! Краще пекло, ніж таке ремесло! Але я б і його перетерпіла радо, якби лишень у мене була надія, що доскочу щастя і зустрінуся з тобою! Не думай, що я йду з життя, бо не здатна страждати заради тебе! Я роблю це, знаючи: що на цій землі наші душі будуть довіку розділені, де б ми не були… Не думай, що це тільки слова для твого заспокоєння, оманливі надії або якісь химери! Я твердо кажу тобі: я знаю, що переживу могилу і знову буду поруч з тобою!
Я тобі клянусь, я знаю це! Кожен нерв у мені знає це! Моє серце, моя кров знають це! Сотні призвісток говорять мені про це! Уві сні, наяв, у мріях!
Я хочу подати тобі один доказ, що я себе не обманюю. Невже ти думаєш, що мені вистачило б зухвалості писати тобі про все це, якби у мене не було б упевненості? Гадаєш, я змогла б так вчинити?
Послухай мене: зараз, коли ти читаєш цю сторінку, заплющ очі! Я осушу твої сльози поцілунками!
Тепер ти знаєш, що я біля тебе і досі жива!? Не бійся, мій хлопчику, у мить своєї смерті я каратимусь! Я так люблю річку, що коли вже звірила їй своє тіло, вона мене не скривдить. Ат, якби лишень мене могли поховати біля нашої лавки! Я не хочу просити Бога про це, але, можливо, Господь угадає моє наївне дитяче бажання й учинить яке чудо! Він же стільки всіляких чудес учинив, і то значно більших!
І ще одне, мій хлопчику! Якщо це можливо, коли станеш дорослим, сильним і мужнім, будь ласка, допоможи моєму нещасному вітчимові!
Хоча ні! Не бери в голову! Я сама буду поруч з ним і допоможу йому.
Це також буде тобі знаком, що моя душа може більше, ніж потрафило колись моє тіло.
А тепер, мій коханий, мій вірний, мій славний хлопчику, тебе тисячі і сотні тисяч разів цілує твоя щаслива Офелія!»
Я вже не знаю, чи мої це руки тримають, а тоді поволі згортають листа? Я більше не знаю, чи я це чіпаю свої повіки, обличчя, груди?
Але чому на цих очах не закипають сльози?
Губи з царства мертвих поцілунком осушили в них сльози; я й досі відчуваю їхній ніжний дотик. І проте мені здається, що відтоді сплило хтозна скільки води. А може, це тільки спогад про нашу прогулянку на човні, коли Офелія поцілунком осушила мої сльози? Можливо, небіжчики вміють пробуджувати нашу пам’ять, коли хочуть, аби ми відчули, що вони наразі з нами, нинішніми? А може, вони рухаються назад у потоці часу, щоб дістатися до нас і зупинити наш внутрішній годинник?