Білий домініканець

У шафі щось потріскує, ніби ламається дерево.

— Вона йде! — схвильовано шепоче старий.

— Та ні, це Піфагор, — повчає нас патлань.

Товстуха гикає. Цього разу тріщить і хрумтить у столі, руки швачки починають ритмічно сіпатися, ніби припасовуючись до її живця.

На мить вона підводить голову, її зіниці закотилися під повіки і видно лише баньки… Потім вона знову опускає голову.

Одного разу я бачив, як помирав маленький цуцик, це було дуже схоже. Вона переступила поріг смерті, відчуваю я.

Вона й далі ритмічно стукає рукою по столу. Здається, ніби її життя перейшло в цей стук. Я відчуваю, як під моїми пальцями щось у дереві тихо шелестить, так наче надимаються і лускаються бульбашки. Варто їм розірватись, і з них наче виповзає крижаний холод, розходиться і ширяє над поверхнею столу.

«Це Піфагор!» — грудним голосом упевнено каже патлань.

Холодне повітря над столом оживає і починає вібрувати; я згадую про «згубний північний вітер», про який тоді, опівночі, говорили капелан і мій батько.

Раптом у кімнаті щось страшенно грюкнуло: стілець, на якому сиділа швачка, беркицьнувся, а сама вона розляглася на підлозі.

Жінка і чоловік піднімають її на лавку, що стоїть біля коминка. Вони заперечно хитають головою, коли я питаю їх, чи вона, бува, не покалічилась, і знову сідають до столу.

Зі свого місця я бачу хіба що тіло швачки; на обличчя лягла тінь од шафи. Внизу перед будинком проїздить важка хура, аж тремтять стіни; стукіт коліс давно затих, але стіни якимось дивом дрижать і досі. А що, коли я помиляюся? Або, може, мої почуття так загострилися, що я можу уловлювати те, що вже було колись: тонку вібрацію речей, яка згасає значно пізніше, ніж прийнято зазвичай вважати?

Іноді мені доводиться заплющувати очі: так дратує червоне світло каганця. Там, куди воно падає, форми предметів розбухають, а їхні обриси зливаються в одне. Тіло швачки нагадує пухку масу, наразі вона вже сповзла з лавки на підлогу.

Я твердо вирішив не знімати очі, доки не станеться щось значне. Я хочу залишитися паном над своїми почуттями.

Я відчуваю внутрішню пересторогу: майся на бачності! Якась глибока недовіра виникає в мені, наче щось диявольськи підступне, якась зловісна істота отрутою прослизнуло в кімнату.

Слова з листа Офелії: «Я буду поруч з тобою і вбережу тебе від будь-якої небезпеки», виринають мені в голові так ясно, що майже їх чую.

Зненацька одночасно з трьох уст лунає крик: «Офелія!»

Я розплющую очі і бачу: над тілом швачки ширяє синюватий спрямований верхівкою догори конус, витканий з кільцеподібного туману. Другий конус, схожий на перший, спускається зі стелі. Його верхівка спрямована донизу: вона тягнеться до верхівки першого, поки вони не зливаються один з одним, утворюючи щось на кшталт величезного, заввишки з людину, піскового годинника.

Потім раптом ця форма, як зображення в магічному ліхтарі, що його чиясь рука одним махом навела на різкість, набула чітких обрисів і перед нами виникла Офелія, жива й реальна.