Білий домініканець

Простовбичивши у сутіску не знати скільки, я стрічаю стару, яка служила у сусідів, і випитую у неї все. Цієї миті все, що я неясно відчував і чого так боявся, стало реальністю! Офелія залишила мене! Стара сказала мені також, що разом з Офелією до столиці дмухнув і актор Паріс. Тепер я знаю також, чого підписав вексель: пам’ять повернулася до мене. Він обіцяв мені, що Офелія не виступатиме в театрі, коли я прироблю йому грошенят.

І вже за три дні він схибив свою обіцянку! Щогодини я ходжу до лавки в саду. Я намагаюся переконати себе: Офелія сидить там і чекає на мене, хіба що вона десь причаїлася, щоб на радощах з криком кинутися мені в обійми! Часом я ловлю себе за дивним заняттям: я рию пісок навколо лавки, взявши в руки лопату з-під паркана, палицю, якийсь уламок дошки, будь-що, що в руку потрапиться, а іноді й просто руками. Земля ніби щось приховує, і я маю знайти це щось. У книгах розповідають про те, що, заблукавши в пустелі, так само, пальцями, знеможені спрагою мандрівці риють глибокі ями в піску. Я вже не відчуваю болю: він, того й диви, мене спопелить. А може, я так піднісся над самим собою, що стражданням уже мене не достати? Столиця лежить за багато верст по річці проти води, то чого ж річка не принесе мені жодної звістки від Офелії? Раптом я розумію, що сиджу на могилі моєї матері і сам не знаю, як там опинився.

Далебі, те ж таки ім’я «Офелія» мене притягує. Чому зараз, у полудневу спеку, коли все дрімає, через Пекарську вулицю до нашого будинку бреде листоноша? Я ніколи не бачив його на цьому кутку міста. Тут немає нікого, кому він міг би нести листа.

Він помітив мене, спинився і заходився переривати свою шкіряну сумку. Я знаю: моє серце розірветься, коли це звісточка від Офелії. І ось я, приголомшений, стою і тримаю в руках щось біле з червоною печаткою.

«Дорогий вельмишановний пане барон!

Якщо Ви випадком відкриєте цього мого листа, заадресованого Христофору, я дуже, дуже прошу Вас, не читайте його! Будь ласка, не читайте і цидулку, до нього докладену: від щирого серця прошу Вас про це!! Якщо Ви не захочете передавати мого листа Христофору, то спаліть його разом із цидулкою. Але хай там як, ні на секунду не зводьте з Христофора очей! Занадто він ще юний, і я не хотіла б бути винною у тому, що він устругне якусь дурницю, коли дізнається не від Вас, а від когось іншого про те, що з Вами — та й з ним — невдовзі станеться. Учиніть, будь ласка, це моє прохання (а я впевнена, що Ви зробите це)!

Щиро Ваша Офелія М.»

«Мій найукоханіший бідолашний, бідолашний хлопчичку! Серце мені підказує, що ти знову здоровий, тож я від душі сподіваюся, що ти мужньо сприймеш те, що я нині збираюся тобі написати.

Я знаю, що Господь ніколи не забуде того, що ти для мене зробив. Я вдячна Богові до скону, що він дав мені можливість направити те, на що ти пішов заради мене. Що тобі довелося через мене пережити, добрий мій, милий хлопчику! Я знаю, що ти не розмовляв з твоїм батьком про моє становище. Я-бо просила тебе нічого йому про це не говорити, і знаю, що ти виконав моє прохання.