Білий домініканець

Коли я уявляв собі, що вона могла б опочити не тут, а на міському цвинтарі, під якимось надгробком, оточена небіжчиками, заплаканими кревняками, — ця проста думка, як гострий клинок, вганялася мені в груди і проганяла відчуття духовної близькості з нею ген-ген за обрій.

Непевне відчуття, яке говорить, що смерть це тільки темна перешкода, а не нездоланна прірва між видимим і невидимим, незабаром поступилось у моїй душі твердій упевненості в тому, що вона перетвориться на ясне знання, коли люди ховатимуть близьких не на громадських цвинтарищах, а в місцях, про які знатимуть і вхожатимуть лише вони. Коли мені і справді ставало самотньо, я згадував ніч, коли сховав у сиру землю тіло Офелії.

І мені здавалося, що я поховав тоді сам себе, і тепер я тільки якась примара, що блукає по світі і не має нічого спільного зі звичайними людьми з плоті і крові.

Бували миті, коли я казав собі: ти це більше не ти; якась інше істота, народження і буття якої загубились у пітьмі століть, коли тебе ще не було і в помислах, нестримно, дедалі глибше проникає в тебе, захоплює твою оболонку, і незабаром від тебе взагалі нічого не залишиться, крім спогаду, що вільно ширяє у світі минулого і буде для тебе досвідом цілком незнайомої тобі людини.

«Це в мені воскресає першопредок», розумів я. Коли я дивився на хмари, часто перед моїм поглядом вставали картини незвіданих земель і непередбачуваних краєвидів, з кожним днем виникали частіше і маячіли чимраз довше.

Я чув слова, вловлюючи їх якимось внутрішнім органом, і вони здавалися мені зрозумілими. Я сприймав їх, як земля приймає і зберігає насіння, щоб потім виростити його. Я переживав їх так, ніби хтось говорив мені:

«Одного разу ти зрозумієш ці слова в Істині».

Ці слова виходять із вуст по-чудернацькому вбраних людей, яких чогось ставлю за старих знайомих, дарма що, звісно, я не міг бачити їх у цьому житті. Хай ці слова і з’являються десь ген-ген, в давньому минулому, вони наздоганяють мене, ні з того ні з сього заново народжуючись у сьогоденні.

Я бачу гірські пасма, що здіймаються до небес; їхні вкриті кригою піки сягають значно далі, протинаючи пелену хмар і зникаючи хтозна-де.

«Це дах світу, — кажу я собі, — загадковий Тибет». Відтак стеляться довкруж безкрайні степи з верблюдячими караванами; азіатські монастирі, що скніють у безнадійній самотині; жерці в жовтих шатах з буддійськими ритуальними млинками в руках; скелі, в яких витесано гігантські статуї сидячого Будди; річкові потоки, які виринали з нескінченності і текли в нескінченність; береги краю лісових пагорбів, вершини яких були пласкі, наче столи, як ніби їх обчикрижили жахливою косою.

«Це краї, речі, люди, — думав я, — що їх, певно, бачив ще засновник мого роду, коли він ще мандрував по світу. Зараз, коли він вселяється в мене, його спогади стають і моїми».

Коли у неділю стрічав я молодих людей, моїх ровесників, і навіч бачив їхню закоханість і життєрадісність, то чудово розумів те, що вони переживали, проте в моїй душі мене панувала цілковита холоднеча.