Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Вся моя душа закам’яніла; дивно, що моя кров ще тече і пульсує! А що, коли я чую, як б’ється живець якогось іншого, незнаного створіння? Я дивлюся вниз: невже це мої ноги так механічно, крок за кроком рухаються додому? А оце зараз вони долають східці? Якщо б вони належали мені, вони б тремтіли і підгиналися від болю!
Страшний біль, мов розжарений спис, на мить проймає мене з голови до п’ят, аж кидає мене на перила. Я намагаюся знайти джерело цього болю, але не можу. Біль спалив себе сам наче блискавка. Певно, я помер!? Що, коли моє понівечене тіло вже лежить отам, унизу, біля сходів? А то лишень мій привид зараз відкриває двері і входить до кімнати?
Е, ні, це не мара! То я сам. Ось і обід на столі, а мій батько виходить мені назустріч і цілує в чоло.
Намагаюсь їсти, але не можу ковтати. Кожен шматок застряє мені в горлі.
Отож, тіло моє конає, а я нічого не відчуваю! Офелія тримає моє серце в своїй руці — я відчуваю холод її пальців, — ось чому серце не розірветься на шматки! Тим-то й ба, лише тому! Коли ж ні, то я б кричав!
Я хотів було зрадіти, що вона знову зі мною, але забув, як це робиться, забув, що воно таке — «радіти». Нема радості без тіла, а я вже не маю волю над ним! Невже мені тепер тинятися по світу живим трупом?
Стара служниця мовчки прибирає їжу. Я підводжусь і йду до своєї кімнати. Я втоплюю очі в дзиґарі на стіні. Третя? Але ж зараз має бути щонайбільше перша. Чого він не цокає? В голові мені блиснула думка: це ж о третій ночі померла Офелія!
Атож, звісно, в мені знову прокинулися спогади: сьогодні вночі я бачив її уві сні. Вона стояла біля мого ліжка і сміялася від щастя.
«Я йду до тебе, мій хлопчику! Річка почула моє прохання… Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — мовить вона. Всі слова б’ються мені в душу.
«Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — знай повторюють мої губи, як би намагаючись розбудити мозок, аби той осягнув таємний сенс цієї фрази. Занепокоєння опановує моїм тілом. Здається, воно чекає від мене якогось наказу, що його я маю йому дати.
Я намагаюся позбирати думки, проте мій мозок омертвів. «Я йду до тебе. Річка почула моє прохання!» Що воно значить? Що воно значить? Я маю справити свою обіцянку? А що я їй обіцяв? Раптом ніби хтось дав мені стусана: це ж та обіцянка, що її я дав Офелії, коли плавали на човні! Тепер я знаю: мені треба зійти до річки! Я стрибаю через чотири-п’ять сходинок за раз, перила тікають моїх рук — так стрімко я мчу вниз, долаючи прогін за прогоном.
Раптом я знову оживаю; мої думки шалено скачуть. «Цього не може бути, — кажу я сам собі, — це просто мені привиділось у якомусь фантастичному сні!»
Я хочу зупинитись і повернути назад, але тіло моє рветься вперед. Я пролітаю сутісок і прямую до води. На березі лежить човен. Поряд — двійко незнайомців.
«Як довго пливе колода зі столиці до нашого міста?» — хочу їх запитати.
Я стою перед ними, вліпивши очі. Здивовані, вони повертаються до мене, але я не можу вичавити з себе ані слова, бо в глибині мого серця звучить голос Офелії:
«Хіба ти сам не знаєш краще за всіх інших, коли я прийду? Хіба я змушувала тебе коли-небудь чекати, хлоп’ятко ти моє?»
І тут у мені подає свій голос упевненість, тверда, як скеля і ясна, як сонце, розвіюються всі сумніви, наче сама природа в мені ожила і кричить мені:
«Сьогодні вночі, об одинадцятій!»
Одинадцята! На цю годину так нетерпляче чекав я колись щовечора.
Як і того разу, місячне світло перебирає промінням річкові хвильки. Я сиджу на садовій лавці, але вже не чекаю, як раніше, бо наразі влився в течію самого часу. Нащо мені тепер хотіти, щоб він біг швидше або, навпаки, спливав повільніше!
У Книзі Чудесного написано: останню волю Офелії слід учинити! Ця думка настільки вражає мене, що все, що сталося — смерть Офелії, її лист, моя скорбота, трагічне прохання поховати її труп, страшна пустеля життя, яка лежить переді мною — все це примеркає перед нею!
Мені здається, що міріади зірок ген-ген угорі — то очі всевидющого архангела, який пильно наглядає за мною і за нею згори. Близькість якоїсь нескінченної сили заскакує й проймає мене. Все в руках цієї сили — лише якесь живе знадіб’я! Подув вітру торкається мене, і я відчуваю, як він каже мені: спускайся до берега і відв’язуй човен!
Жодна думка не тримає мене в кліщах. Я ніби вплетений у навколишню природу і чудово розумію її таємничий пошепт. Мало-помалу я гребу на середину річки. Зараз вона з’явиться!