Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
— Ти здуріла, — і тоді він засяяв: — Ти ще передумаєш!
— Ні. Я все вирішила.
Однак Бадді явно не втрачав надії.
Я запитала:
— Пам’ятаєш, як ми ловили попутки, коли повертались у коледж після комедійної вечірки?
— Так, пам’ятаю.
— А пам’ятаєш, як ти спитав, де я хочу жити, у місті чи за містом?
— І ти відповіла…
— І я відповіла, що хочу жити в місті й за містом одночасно?
Бадді кивнув.
— А ти, — продовжила я несподівано пристрасно, — засміявся й сказав, що в мене ідеальні дані для справжньої невротички, і що це питання трапилося в анкеті, яку ви того тижня розглядали на психіатрії.
Усмішка сходила з його вуст.
— Так, ти мав рацію. Я таки невротичка. Я ніколи не зроблю вибору на користь міського або заміського життя.
— Ти можеш жити в передмісті, — підказав Бадді. — І їздити то в місто, то за місто.
— І де в цьому невротичність?
Бадді не відповів.
— Де? — жорстко повторила я й подумала, що не можна панькатися з хворими людьми, їх це тільки розбещує.
— Ніде, — тихо й дуже спокійно відповів Бадді.
— Невротичка! — зневажливо посміхнулась я. — Якщо невротичні люди хочуть двох взаємовиключних речей одночасно, то так, я збіса невротична. Мене до скону носитиме туди-сюди між взаємовиключними речами.
Бадді поклав свою руку на мою:
— Дозволь мені носитися разом із тобою.
Я стояла нагорі лижної траси на горі Пісґа й дивилася вниз. Мені там нічого було робити. Я ніколи в житті не каталася на лижах. Але можна бодай скористатися нагодою й насолодитися краєвидом із височини, думала я.
Ліворуч від мене підйомник одне за одним висаджував лижників на вершину — де сніг, витоптаний і перевитоптаний, до того ж підталий під полуденним сонцем, уже був щільним, твердим і гладеньким, наче скло. Мені чітко уявлялось, як крижане повітря дочиста виморожує мої легені й носові пазухи.
По сліпучих схилах навсібіч від мене розліталися лижники в червоних, синіх і білих куртках — ніби клаптики, що втекли з американського прапора. Склепіння тиші пронизували популярні пісні, що лунали з гучномовців на будиночку внизу, пофарбованому під сторожку-зруб:
Споглядали ми Юнґфрау
Із будиночка на двох…
Той веселий мотивчик обминав мене, наче струмок у сніговій пустелі. Один легкий величний рух — і я вистрелю вниз, полечу схилом до крихітної цятки кольору хакі, що ховалася серед глядачів на бічній трибуні й була Бадді Віллардом.
Від раннього ранку Бадді вчив мене стояти на лижах.
Спершу він позичив лижі й палиці в приятеля із селища, лижні черевики — у дружини лікаря, бо вони в неї були лише на один розмір більшими, а ще червону лижну куртку — в студентки-медсестри. Мене приголомшувала його наполегливість, що межувала з упертістю.
Потім я згадала, як у медичному університеті Бадді отримав нагороду за те, що вмовив найбільше родичів померлих віддати трупи на розтин заради науки — незалежно від того, чи в розтині була потреба. Не пригадую, що там була за нагорода, зате майже бачу того Бадді: як він усміхається й розкланюється, вмовляючи убитих горем родичів підписати дозвіл на розтин, а з кишені його білого халата — як органічна складова його ж анатомії — стирчить стетоскоп.
Потім Бадді позичив автомобіль у свого лікаря — той теж хворів на туберкульоз і тому дуже добре все розумів — і вирушив, щойно сигнал виходу на прогулянку пролунав у санаторних коридорах, які одвіку не бачили сонця.
Бадді теж ніколи не катався на лижах, однак стверджував, що головні принципи зовсім прості, а позаяк він довго спостерігав за лижними інструкторами та їхніми учнями, то може навчити мене всього, що я маю знати.
Перші півгодини я покірно піднімалася «ялинкою» на невисокий схил, відштовхувалася палицями й зісковзувала прямо вниз. Схоже, Бадді був задоволений моїми успіхами.
— Чудово, Естер, — похвалив, коли я здолала схил удвадцяте. — Ходімо, спробуєш підйомник.
Я зупинилася, розчервоніла й задихана:
— Але, Бадді, я не вмію зигзагом. Усі, хто звідти з’їжджають, уміють загзагом.
— Та ні, зійдеш посередині. Тоді не встигнеш набрати таку швидкість, — і Бадді повів мене до підйомника, і показав, як пропустити трос між рук, і як вхопитися за нього, і як їхати вгору.
Мені й на думку не спало відмовитися.
Я чіпко обхопила долонями грубий, розбухлий змієподібний трос, що рвався з рук, і рушила вгору.