Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Під скляним ковпаком - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Під скляним ковпаком

Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:

«Під скляним ковпаком» — єдиний роман американської письменниці Сильвії Плат (1932–1963), знаної насамперед як поетка. У романі, значною мірою автобіографічному, описано досвід молодої жінки, яка намагається подолати великий депресивний розлад (так фахівці ретроспективно класифікують її захворювання). Книжка побачила світ 1963 року, через десять років по часі дії та за кілька тижнів до самогубства Плат. Українською роман видано вперше.
1 ... 30 31 32 33 34 35 36 37 38 ... 85
Перейти на страницу:

— Ти здуріла, — і тоді він засяяв: — Ти ще передумаєш!

— Ні. Я все вирішила.

Однак Бадді явно не втрачав надії.

Я запитала:

— Пам’ятаєш, як ми ловили попутки, коли повертались у коледж після комедійної вечірки?

— Так, пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, як ти спитав, де я хочу жити, у місті чи за містом?

— І ти відповіла…

— І я відповіла, що хочу жити в місті й за містом одночасно?

Бадді кивнув.

— А ти, — продовжила я несподівано пристрасно, — засміявся й сказав, що в мене ідеальні дані для справжньої невротички, і що це питання трапилося в анкеті, яку ви того тижня розглядали на психіатрії.

Усмішка сходила з його вуст.

— Так, ти мав рацію. Я таки невротичка. Я ніколи не зроблю вибору на користь міського або заміського життя.

— Ти можеш жити в передмісті, — підказав Бадді. — І їздити то в місто, то за місто.

— І де в цьому невротичність?

Бадді не відповів.

— Де? — жорстко повторила я й подумала, що не можна панькатися з хворими людьми, їх це тільки розбещує.

— Ніде, — тихо й дуже спокійно відповів Бадді.

— Невротичка! — зневажливо посміхнулась я. — Якщо невротичні люди хочуть двох взаємовиключних речей одночасно, то так, я збіса невротична. Мене до скону носитиме туди-сюди між взаємовиключними речами.

Бадді поклав свою руку на мою:

— Дозволь мені носитися разом із тобою.

Я стояла нагорі лижної траси на горі Пісґа й дивилася вниз. Мені там нічого було робити. Я ніколи в житті не каталася на лижах. Але можна бодай скористатися нагодою й насолодитися краєвидом із височини, думала я.

Ліворуч від мене підйомник одне за одним висаджував лижників на вершину — де сніг, витоптаний і перевитоптаний, до того ж підталий під полуденним сонцем, уже був щільним, твердим і гладеньким, наче скло. Мені чітко уявлялось, як крижане повітря дочиста виморожує мої легені й носові пазухи.

По сліпучих схилах навсібіч від мене розліталися лижники в червоних, синіх і білих куртках — ніби клаптики, що втекли з американського прапора. Склепіння тиші пронизували популярні пісні, що лунали з гучномовців на будиночку внизу, пофарбованому під сторожку-зруб:

Споглядали ми Юнґфрау

Із будиночка на двох…

Той веселий мотивчик обминав мене, наче струмок у сніговій пустелі. Один легкий величний рух — і я вистрелю вниз, полечу схилом до крихітної цятки кольору хакі, що ховалася серед глядачів на бічній трибуні й була Бадді Віллардом.

Від раннього ранку Бадді вчив мене стояти на лижах.

Спершу він позичив лижі й палиці в приятеля із селища, лижні черевики — у дружини лікаря, бо вони в неї були лише на один розмір більшими, а ще червону лижну куртку — в студентки-медсестри. Мене приголомшувала його наполегливість, що межувала з упертістю.

Потім я згадала, як у медичному університеті Бадді отримав нагороду за те, що вмовив найбільше родичів померлих віддати трупи на розтин заради науки — незалежно від того, чи в розтині була потреба. Не пригадую, що там була за нагорода, зате майже бачу того Бадді: як він усміхається й розкланюється, вмовляючи убитих горем родичів підписати дозвіл на розтин, а з кишені його білого халата — як органічна складова його ж анатомії — стирчить стетоскоп.

Потім Бадді позичив автомобіль у свого лікаря — той теж хворів на туберкульоз і тому дуже добре все розумів — і вирушив, щойно сигнал виходу на прогулянку пролунав у санаторних коридорах, які одвіку не бачили сонця.

Бадді теж ніколи не катався на лижах, однак стверджував, що головні принципи зовсім прості, а позаяк він довго спостерігав за лижними інструкторами та їхніми учнями, то може навчити мене всього, що я маю знати.

Перші півгодини я покірно піднімалася «ялинкою» на невисокий схил, відштовхувалася палицями й зісковзувала прямо вниз. Схоже, Бадді був задоволений моїми успіхами.

— Чудово, Естер, — похвалив, коли я здолала схил удвадцяте. — Ходімо, спробуєш підйомник.

Я зупинилася, розчервоніла й задихана:

— Але, Бадді, я не вмію зигзагом. Усі, хто звідти з’їжджають, уміють загзагом.

— Та ні, зійдеш посередині. Тоді не встигнеш набрати таку швидкість, — і Бадді повів мене до підйомника, і показав, як пропустити трос між рук, і як вхопитися за нього, і як їхати вгору.

Мені й на думку не спало відмовитися.

Я чіпко обхопила долонями грубий, розбухлий змієподібний трос, що рвався з рук, і рушила вгору.

1 ... 30 31 32 33 34 35 36 37 38 ... 85
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)