Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

літку люблю я спати на вулиці, а не  в хаті, дихати свіжим повітрям, насолоджуватися прохолодою. Воно-то, звісно, комарі налітають, але я замовив поштою сітку дрібну, яку мандрівники використовують у подорожах дикими краями, то тепер недосяжний до комарів, як Його Величність для бунтівників. Дзижчать кровопивці за сіткою, жадають крові православної десь на віддаленні, а вкусити не вкусять. Сітку я натягнув у садку, під двома яблунями. Над сіткою ще навіс зробив, щоб і яблука стиглі не гепали, і дощ не турбував. Під сіткою в мене дерев’яні піддони, на них сіна пахучого копа, зверху ряденце чистеньке і кожух, бо вранці прохолодно стає, і тут уже приємно вкритися, угрітися, як у Бога за пазухою.

Хутір мій від людей далеко, у степах, але шлях неподалік проходить. Шляхом тим різні люди ходять, є серед них і на майно чуже ласі, то сплю я на дворі не сам, а під охороною двох песиків — Одновуха і Чорного. Кожен з них мені по пояс, вовка легко придушить та й людину не відпустить. Відтоді, як у мене коней вкрали, завів я собачок. Оце вони кумпанію мені складають у садку. З ними спокійно можна спати, бо жодна зараза не підійде непомітно.

Лежу, розкинувся на сіні, наче річка у повінь, дихаю на повні груди повітрям. Ось чого добре на землі жити — повітря тут чистеньке, не так, як у Києві, особливо взимку, коли палять усі й не продихаєш. А вода! Тут наберу цеберко з криниці, п’ю, і аж солодка водиця, а в Києві п’єш і горло дере. А ще зуби в мене посипалися через погану київську воду. Це не я сам вигадав, лікар мені сказав. Ну, і тиша ж іще. У Києві як не ховайся, а тиші не знайдеш. Навіть уночі хтось та проїде вулицею, цокотітиме бруківкою, а тільки до ранку справа — і починається гримотіння. Тут же така тиша, що спочатку аж вуха боліли. Лише листочки в саду шелестять потроху, і все.

Тільки ото про тишу подумав, як загарчали мої песики. Я сплю далі, уваги не звертаю, бо, може, птах який пролетів, чи заєць схвилював собачок. Зараз заспокояться. Але ні, не заспокоюються, почали гавкати. Чого це вони? Невже гостей якихось непроханих почули? А потім наче двигун гуркотить. Може, в Києві чи Харкові машиною вже нікого не здивуєш, бо їх там череди цілі, а в наших палестинах немає їх зовсім, хіба автоперегони якісь трапляться, та й то центральним шляхом їдуть, а в мене ж на узбіччі хуторок. Ніколи сюди машина не їхала, а тут гуркотить. І все ближче, все гучніше. Очі я відкрив, розумію, що не сниться це мені, а насправді.

Підхопився я, дивлюся, онде і фари на дорозі мигкотять. Таки машина до мене їде. Я револьвер з-під подушки взяв, бо собаки собаками, а зброя ще ніколи не заважала, пішов у двір невідомих гостей зустрічати. Собаки мої аж казяться від люті, гавкають, наче з гармат стріляють, бо ж голосисті — страх. Я їх у дворі припнув, щоб не наробили шкоди гостям. Сам револьвер напоготові тримаю, чекаю.

— Тихо ви! — кажу собачкам. Бачу, машина перед воротами зупинилися, дверцята ляснули, вийшов хтось і стукає у хвіртку.

— Є хто вдома? — питає гість, і голос його мені знайомий.

— А хто потрібен? — намагаюся згадати, де той голос чув. Спросоння це непросто.

— Іване Карповичу, це я! — Господи Боже мій, та це ж їх благороді голос! Штабс-капітана Мельникова, мого колишнього керівника в Київському охоронному відділенні! Давно я його не чув, ось і не пізнав.

— Ваша благородь?

— Я, я! Відчиніть, Іване Карповичу!

Звісно ж, відчиню, такі гості.

— Заходьте, — запрошую. Бачу, що їх благородь не сам, а ще з кимось. При світлі фар не роздивишся добре, але невеличкий, у цивільному наче, стоїть біля машини. Штабс-капітан зайшов у двір сам, його товариш залишився стояти перед воротами. І двигун у машині не вимикають.

— Ваню, — шепоче Мельников. — Швиденько одягайся, і їдьмо!

— Куди? — дивуюся я.

— До Ромен!

— Що мені там робити?

— Справа державної важливості!

— Та я ж у відставці!

— Ваню, ти навіть не уявляєш собі, що це за справа! Одягайся швидше і поїхали! — шепоче мені їх благородь, голос у них тремтять, як завжди було при дуже великому начальстві. То пуцьвірінок біля машини — начальство велике? Куди світ котиться? От раніше було начальство! Усі богатирі, на голову за тебе вищі, з голосом, наче у труби Єрихонської, кулаком по столу вдарить — аж хвилі стільницею біжать! Справжнє начальство, якому інколи варто було зирнути грізно, щоби людину на місце поставити. А то що за начальство, мале та худе, такого тільки у кур’єри брати.

— Ваню, поїхали, одягайся! — смикає мене за сорочку Мельников. Що за дива такі? Наскочив серед ночі до цивільної людини, витягає з теплого ліжка, вимагають їхати кудись! Бозна-що!

— Ваше благородь, та навіщо мені кудись їхати? — дивуюся.

— Ваню, благаю! Іване Карповичу! Якщо не поїдете, то гаплик мені! Заради минулого, прошу! — шепоче Мельников.

Ну, все ж таки скільки років він моїм начальником був, непоганих років. Та й цікаво мені стало, що за справа така.

— Добре, зараз. Може, хоч чаю поп’єте з товаришем вашим, поки я вдягатися буду? Я скажу Уляні Гаврилівні, щоб самовар поставила.

— Не треба ніякого чаю! Тільки швидше, швидше, Іване Карповичу! Благаю! — аж стогне Мельников, якого я таким переляканим давно не бачив. Наче вербовий листок на вітрі тремтить, нервує, хоча ж досвідчений офіцер, не раз у бувальцях був.

— Добре, чекайте, — пішов я до хати, наказав Уляні Гаврилівні самій на господарстві залишатися й узявся вбиратися. Одяг для міста у мене завжди готовий був, мармизу сполоснув холодною водою, волосся гребінцем утихомирив, перевірив пашпорт, гаманець та револьвер. Уляна Гаврилівна вузлик із салом та хлібом дала на дорогу. Без цибулі, бо знала, що з міськими цибулю краще не їсти, вони її запаху не люблять. З тим і вийшов я з хати.

— Виходьте з двору, ваша благородь, я собак спущу.

Випустив. Не те щоб у нас уже так небезпечно, дякувати Богу, не Кавказ чи Азія якась, де і вбити можуть, і викрасти, але береженого Бог береже. Зачинив хвіртку на засув, мотузку перекинув, пішов до машини. Мельников аж двері мені відчинив, так поспішав. Сіли ми на задньому сидінні, а товариш Мельникова біля водія, і поїхали. Думав, хоч у машині розкажуть мені, в чому справа, але де там, мовчки всі сидять. Трясло нас добряче, бо ж дорога до хутора мою не бруківка, а путівець. Я слідкую, ями засипаю, то дорога непогана, просто водій дуже вже поспішав, через що аж підлітали ми на сидіннях.