Аецій, останній римлянин

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[46] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

— Barritus!

— Barritus! — луною повторили препозити.

— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув із імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.

— Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.

Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.

— Аве!… аве!… аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.

Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.