Аецій, останній римлянин

І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів… »

Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців пригнала сюди, під римські знаки!… І от для багатьох із них наближався день помсти й розплати.

Аецій знову зупинився. Цього разу перед молодим велетом-вандалом. І до нього теж промовив мовою готів, якою розмовляв майже кожен варвар у римському війську.

— Ти був уже в якійсь битві?

— Ще ні, воєначальнику…

— Невдовзі будеш… Хотів би я, щоб був ти так само відважним, як твій побратим, великий Стиліхон…

Останні слова голосно й вільно промовив мовою римлян. Здивувалися старші солдати, злякалися офіцери та вожді з почту: сімнадцять літ ніхто не вимовляв перед солдатами імені Стиліхона інакше, як із глузуванням та прокляттями.

Натомість Аецій зупинився перед іншим солдатом. Поклавши йому палець на лискучі груди, знову озвався мовою готів:

— Ти родом з народу аланів, правда ж?… Пам’ятайте… беріть од римлян лише те, що мудре й корисне… Чому ж ти на цей тонкий, гарно блискучий, але який же легкий до пробиття обладунок замінив панцир із кінських копит, що їх носили твої батьки на далекому Кавказі?

До кожного озвався приязним словом — франка, бургунда, свеба. Про звичаї й народ кожного щось знав, щось пригадав, похвалив. І раптом солдати почули, як він говорить ще іншою мовою, дивною, дикою, смішною, не схожою на жодну іншу. Знову говорить плавно і швидко. Всі голови звернулися туди, звідки долинав його дзвінкий голос. Побачили, як він стоїть перед низьким, наче покрученим, але міцним і кремезним чоловіком з кривими, мов дуги, ногами і маленькими скісними оченятами. Той радісно вищирив зуби і раз-у-раз перебивав слова вождя голосними веселими вигуками.

— Невдовзі матимеш тут багато товаришів зі свого народу, — з усміхом промовив до нього Аецій. Хотів ще щось сказати, але раптом його погляд упав на солдата, що стояв кількома кроками далі, та спинився на його постаті зі здивуванням і наче глумом.

То був худорлявий вутлий молодик, сливе хлоп’я. Видно було, що вгинається під тягарем обладунку, щита і спису. Його великі чорні очі вп’ялися в обличчя Аеція. У їхньому погляді comes domesticorum вичитав речі такі дивні і настільки несподівані, що, приязно ляснувши косоокого гуна по плечі, швидким кроком поспішив до місця, де стояв, насилу змушуючи себе, щоб не хитатися на ногах, вутлий молодик. Аецій змірив його з голови до п’ят проникливим поглядом; чим довше вдивлявся в нього, тим дужче тремтіли куточки вуст жовніра. Губи Аеція видулися, наче з легковаженням. Якусь мить замислено кивав головою і зненацька зі злістю в голосі спитав:

— Що ти тут робиш?

— Служу Ромі, — прозвучала відповідь.