Незвичайні пригоди Марко Поло

Марко уважно роздивлявся на всі боки. Блискучі хвилі хлюпотіли об борти найрізноманітніших суден. Тут були й купецькі каравели, і каторжні галери, і поліцейські шхуни, і барки, і рибацькі човни, і суденця з дахами, що нагадували маленькі будиночки.

І все було залите сонячним світлом.

Та скільки Марко не придивлявся, він ніде не міг побачити чорної барки.

Тимчасом човняр, безтурботно виспівуючи, зовсім легенько, здавалось, без будь-яких зусиль, орудував довгим веслом.

Нарешті вони приїхали. Марко зійшов на берег і наказав човняру чекати його. Хлопець вирішив знайти ганчірника Умберто, котрий завжди торгував у Сан-Ніколо всілякими старими речами. Він знав про всі події, що траплялися в гавані. Варто йому було пронюхати про якусь цікаву новину, як він, не задумуючись, міг залишитись тут на цілу ніч. Підтримуючи жваву торгівлю з матросами, що поверталися з далеких мандрівок, він дізнавався про речі, які навряд чи були відомі звичайним смертним.

Лоток Умберто, звичайнісінький дерев'яний столик, на якому лежали для продажу найрізноманітніші речі з усіх країн світу, містився в тісному завулку поруч з величезним казаном макаронника. Марко підійшов до нього. Чоловік сім або вісім затуляли спинами від хлопця маленьке, зморшкувате, засмагле лице жвавого ганчірника.

Коли люди розійшлись, Марко підступив до Умберто.

— Моє вам шанування, молодий пане! — привітав той хлопця. — Чим можу служити вам? Дивіться, скільки я всього маю! Ось корабель з слонової кістки, з вигравіруваним на носі поганським чаклунським написом, а ось мідна чаша султана.

— Ні, Умберто, — урвав потік його слів Марко. — Я нічого не купуватиму. Хочу дізнатися у вас про одну річ.

— Дізнатися? — На обличчі ганчірника, щойно ще аж червоному від захвату, враз проступив вираз розчарування.

Марко кинув йому кілька дрібних монет.

— Ви не бачили минулої ночі в гавані чорної барки? — весь напружившись, спитав Марко.

Умберто замислився.

— Це тоді, коли був шторм? — спитав він. — Джуліо, чуєш! Джуліо! — знову пожвавішавши, гукнув він раптом макаронника.

Джуліо вийняв із казана копистку і витер руки об фартуха, який не знати коли був білий.

— Тобі не доводилось бачити в Сан-Ніколо чорну барку? — спитав його Умберто.

Марко наперед знав, якою буде відповідь, то ж і не здивувався, коли скупий на слова черевань заперечливо хитнув головою і знову почав мішати тісто.

Марко уже втрачав надію. Якщо нічого не знає кмітливий, всюдисущий Умберто, то хто ж може йому дати пораду? В душі Марко вже визнав, що поїздка до Сан-Ніколо була даремною. Нелегко, виявилося, знайти серед численних човнів, що сновигали по каналах і затоках Венеції, саме той, на якому поїхав Паоло. В першу мить хлопець навіть завагався, чи правду сказав йому слуга П’єтро Бокко. Хіба не міг він, потерпаючи перед хазяїном, просто збрехати, аби швидше позбутися небажаного гостя? Та й чи існує взагалі ота таємнича чорна барка?